Пiсля однiєї безсонної ночi княгиня запросила до себе священика Григорiя.
- I ти, отче, поїдеш зi мною, - сказала вона.
- Куди, матiнко княгине? - запитав вiн, не збагнувши спочатку, про що йдеться.
- До Царевого города Константинополя, - вiдповiла вона.
Старий священик вкрай перелякався, почувши про таку далеку й важку дорогу, але вiдповiв хитро, мудро:
- Навiщо ж менi їхати до Константинополя, матiнко княгине, коли я хрестився в болгар у Преславi?
- Зi мною поїдеш, отче, аки пастор iстинної вiри. У нього заблищали очi.
- То, може, матiнко княгине, їдемо ми для того, щоб там взяти для всiєї Русi християнську вiру?
- Нi, отче, - суворо промовила княгиня. - Ти поїдеш зi мною для того, аби вiдали вони, що я, княгиня, також християнка i презвутера свого маю...
Священик Григорiй, радiючи, що трапилась ця нагода, знову завiв мову:
- Добре робиш, княгине, що не береш вiд грекiв Христа, але, може, вiзьмемо його вiд болгар... Ти ж, матiнко княгине, сама християнка.
- Вiрю во Христа, отче Григорiю, бо знаю, що тiльки Христос захистить мене, князiв, християн i всiх воєвод, купцiв, бояр, якi ще не приймають Христа. Знаю, Христос захистить i багатьох людей моїх, iже омилися купiллю святою, й совлекли грiховнi одежi ветхого чоловiка Адама, i в новий Едем облеклися, iже суть Христос...
Священик Григорiй молитовно пiдняв очi д'горi й промовив:
- Чому ж ти, княгине - денниця перед сонцем, зоря перед свiтлом, - сама сяєш, яко мiсяць вночi, а не хрестиш невiрних чоловiкiв, якi, не омовеннi хрещенням святим, потопають у грiхах, як у калi. Хрести, княгине, Русь, зроби християнською свою землю.
- Не можу, отче Григорiю, бо боюся. Невiрним моїм чоловiкам вiра християнська уродство суть, не смислять-бо, не розумiють, у тьмi ходять, не вiдають слави господньої, одебелиша-бо серце їх, ушима тяжке слишати, очима видити... Хрещу я зараз Русь - многi смiятись почнуть i сваритись також, а може, отче Григорiю, знову пiде плем'я на плем'я, земля на землю.
Замислився священик i, напевне, пригадав усе, що йому доводилося чути вiд невiрних киян, - i глузування, i лайки, i погрози. I це в Києвi, де пiд боком Гора, дружина, княгиня-християнка. А що ж буде, коли хрестити якусь весь чи мерю, всю чудь заволоцьку?* (*Весь, меря, чудь - північні племена Древньої Русі.) Правду каже княгиня: охрестити Русь - однаково що запалити пожежу по всiй землi.
- Це так, матiнко княгине, - згодився вiн. - Русi хрестити не можна. Вiрити будемо, що прийде колись Руської землi познання, до бога начаток примирення. Вiримо, будемо денно i нощно молити Христа. Так коли ж, княгине, їдемо до Константинополя?
Тiльки скресали льоди й виповнювався Днiпро, до Києва з далеких заморських країн прибували гостi, що зимували по пониззi Днiпра i Верхньому Волоку, ждучи там теплої години; прибували також з червенських городiв i вiд Iтиля-рiки, де їх застала й не пустила до Києва зима.
Багато, дуже багато могли б розповiсти гостi з iнших земель про шляхи, якими вони потрапляли сюди, до Києва. Це були далекi, дуже важкi шляхи, доводилось їхати мiсяцями й роками - безводними пустелями, морями й рiками, горами й степами. Це були небезпечнi шляхи, бо скрiзь на заморського гостя чатували страшнi небезпеки: буря на морi, самум у пустелi, орда в Дикому полi, звiр i розбiйник - за кожним каменем i кущем. Купець тодi мусив бути й воїном, - на спинi його коня лежали товари, а бiля пояса висiв меч. Для охорони купцi наймали ще й дружину. Але багатьом гостям, що з далеких земель їхали до Днiпра, так i не судилось напитись води з нього. Не всi й київськi купцi попадали в землi заморськi.
Три шляхи тяглись вiд Києва-города: Залозний, що починався на лiвому березi Днiпра й через Дике поле, рiку Танаїс* (*Танаїс-Дон.), по великiй рiцi Iтилю i далi Джурджанським морем вiв до земель хинських, аравiйських, до Бабель-Абваба, Бердаа й самого Ховерезма; на пiвдень вiд Києва суходолом i Днiпром iшов Соляний шлях, яким їздили до печенiгiв, херсонiтiв, болгар, гречинiв i ще далi - в море Середземне; а був ще шлях i Червенський, вiд Києва на захiд - у городи на Карпатах, до чехiв, полякiв, франкiв.
Але в Києвi на Подолi все забувалось - i далекi шляхи, i страшнi пригоди в дорозi, i навiть друзi, що не доїхали до Києва, а тлiли десь у пiсках або на днi моря. Над Почайною терпко пахло смолою, скрiзь попiд берегом так густо, що можна було переходити з лодiї на лодiю, стояли великi, довгi ушкуї, якi припливали сюди з пiвнiчних морiв, шнеки й буси з Чудi, струги й учани з Новгорода, важкi морськi хеландiї грецькi. А всi люди, що здалеку їхали ними до Києва, поспiшали в одне мiсце - на Подол, на торг.