Торг на Подолi кипiв, шумiв, вирував. Уже здалеку було видно багатолюдний натовп, що колом громадився навкруг великої площi, посеред якої стояв високий стовп, палахкотiв вогонь.
Хто пiдходив ближче, той бачив уже не стовп, а висiчену з дубової колоди подобу тварини й людини. Тулуб постатi нагадував тiло людини з широкими, великими, майже жiночими грудьми, довгi руки також схожi були на людськi, тяглися вздовж тулуба i майже досягали землi. Голова ж подоби, крiм очей i носа, мала щось твариняче: рот її досягав аж до великих вух, iз нього витикались кабанячi гострi iкла, а над головою стирчали залiзнi роги.
Це був Волос - бог торгiвлi. До нього часом з подякою, iнодi ж з надiєю пiдходили гостi київськi, що їздили в далекi краї, але на нього з острахом поглядали й заморськi гостi, чи то варяги, хозари, чи й гречини-християни.
Кожного дня з ранку до вечора бог Волос поглинав свої жертви. Перед ним на складеному з камiння жертовнику горiв вогонь, гостi київськi й заморськi пiдходили до нього й складали своє дання: хто живого пiвня, хто хутро, жбан меду, кадь ячменю чи проса.
Богу Волосу нелегко було, звичайно, перетравити всi цi жертви, вогонь перед ним мусив горiти день i нiч. Тому бiля божої подоби завжди поралось кiлька жерцiв, вони пiдкладали дрова, рiзали й кидали у вогонь належнi частини жертвених тварин, лили мед, клали вiск... Якщо жертва була коштовна - полотно, хутро, - вони чiпляли на день такi речi на тулуб Волоса, де для цього були залiзнi гаки, а вночi знiмали. I жили жерцi бiля свого бога в землянцi, де в них було справжнє сховище речей: боговi - боже, жерцям - на сущий день.
Бiля Волоса били в бубон i грали на сопiлках жерцi, до жертовника пiдходили купцi київськi й гостi заморськi, на залiзних гаках колихались хутра, в буйний вогонь падали шматки жертвених тварин, сипалось зерно, лилось вино. В повiтрi пахло смаженим м'ясом, ладаном, смирною. А до жертовника пiдходили новi й новi купцi, гостi з iнших земель.
З раннього ранку до пiзнього вечора шумiв, кричав багатьма голосами i всiлякими язиками Подол: тут київський купець чiтко карбував руськi слова, там гречин щось горлав над своїм оксамитом, ще в одному мiсцi швидко сипав слова хозарин, а там аравiєць - не в силi щось зрозумiти, як i витлумачити iншим, хоч бiля нього i крутились толковини, - обливався потом, пояснював на мигах, пiдiймав руку вгору, тикав пальцем у серце, пiдкидав на долонi свiй товар.
На чiльному мiсцi, ближче до бога Волоса, стоять купцi земель руських - новгородцi привезли на торг горючий* (*Горючий камiнь - янтар.) камiнь, зiбраний на берегах Крижаного моря, купи хутр соболиних, кунячих, горностаєвих, чорно-бурої лисицi, шкури морського звiра; язики вiд Волока мають хутра оленiв, зайцiв, кiз; деревляни вихваляються шкурами й показують баранячi мiхури, у яких налито бобровi пахощi; вручайськi* (*Вручай - нинi Овруч.) каменерiзи привезли на торг пластини з червоного каменю й гори пряслиць; Полянська земля засипала торг пшеницею, ячменем, просом, перед купцями стоять дiжки з пахучим медом, лежать великi, схожi на жорна, круги жовтого воску. Багатi купцi Руської землi, i їм є що продати гостям заморським.
А вже гостi цi тут i чатують. На Почайнi колишуться їхнi лодiї, над берегом стоять конi й верблюди, бiля яких просто на пiсках сплять стомленi дружини, раби ж носять i носять до торгу товари далеких гостей.
Найкрикливiшi з них гречини. Вони часто гостюють у Києвi-городi, знають мову тутешнiх людей, говорять без толковинiв. Раби їхнi носять вiд Днiпра й кладуть на помостах грецькi паволоки* (*Паволоки - коштовнi тканини.) й римськi дiбаджi* (*Дiбаджi - оксамити.), перед ними стоять високi корчаги з вином, амфори з парфумами й мастиками, лежить золоте й срiбне узороччя, на килимах розсипанi обручi на шию, руки, ноги; перснi, колти* (*Колти - пiдвiски з дужками до жiночого головного убору.) з дорогоцiнним камiнням, емалi.
Греки-херсонiти, що живуть на Бiлобережжi, навезли i насипали на торзi купи солi, в'яленої риби, вони ж пригнали табуни коней. Ці конi ще недавно вiльно мчали в степах над Руським морем, а херсонiти їх пiймали, загнуздали, привчили до сiдел. Не конi - вiтер, вони риють копитами пiсок, iржуть над Почайною.
За херсонiтами - аравiйцi, перед ними зелене намистечко з Ховерезма, перли з полуденних теплих морiв i знову парфуми й мастики, кориця, перець, лавровий лист, ладан i смирна.
Найбiльше пишаються аравiйцi мечами з Багдада. Вiдомо всiм, як вони загартовують їх: летять на скажених конях супроти холодного повiтря. Але зараз аравiйськi гостi через толковинiв намагаються пояснити, що на цей раз їхнi мечi ще кращi, бо вони гартували їх у м'язах живих рабiв. I раби є тут, їх також привезли на торг. Смутнi засмаглi юнаки й дiвчата стоять недалеко вiд купцiв.