- Не так ходили ми колись супроти ромеїв, - роздратовано мовив воєвода Бождан, пригадавши, як стояли вони з князем Iгорем пiд стiнами Константинополя, i подивився старечими, але свiтлими голубими очима на далекi простори за Днiпром.
- А вiдала ж колись княгиня наша, хто є ворог Русi, а хто друг, - знову почав Добислав.
- Де на Русi суть вороги, вона вiдала, - сказав на це Бождан, - примучувала, та ще й як примучувала, i деревлян, i тиверцiв, i уличiв. А от хто ворог всiй Русi-не знає, клянусь Перуном, не знає.
- Коли б то вона сидiла не в Києвi, а десь на українах, то знала б, яка загроза суне з поля i хто її на нас насилає. Хай би приїхала та посидiла в Переяславськiй землi... кров'ю там обливаємось.
- А вже обливаємось, - додав тисяцький з Роднi Полуян. - Кожного дня в сторожi на полi загибають люди, насилає ж їх один ворог - iмператор ромеїв.
I замислились воєводи, стоячи над Днiпром, який носив лодiї їхнi в рiдне Руське море. Носив не з жонами та слугами, а з дружиною i воями, що нi кровi своєї, нi життя не шкодували, аби тiльки стояла Русь.
- Неправе дiло задумала княгиня, - сказав Добислав, - i будемо молитись, щоб вона жива й здорова вернулась з Царгорода. Не словом треба боротись з ворогом, що збройно став супроти нас, а силою. На тому стояла й стоятиме Русь!
Довго довелось княгинi Ользi з почтом своїм добиратись до Константинополя. Далекий i важкий шлях стелився перед ними Днiпром i Руським морем. Але минули вони його щасливо: небезпечнi пороги лодiї пройшли по повнiй водi, море було спокiйне, тихе, з суходолу за ними аж до землi уличiв увесь час стежила й димами подавала знак, що там усе спокiйно, дружина.
Звичайно, не обiйшлося й без пригод. I купцi, i сли, та й сама княгиня не боялись моря, витримували хитавицю. Проте з княжими родичками клопоту було чимало. Тiльки налiтав легенький вiтер i навкруг розгойдувались хвилi - їх нудило, валило з нiг, вони кликали на помiч усiх богiв, проклинали море, Константинополь... Княгиня Ольга, сидячи на кормi, бачила їхнi муки i страждання, стискувала пересохлi вiд вiтру й морської води уста й одверталась, дивилась удалину.
Вона вперше в своєму життi бачила море i тепер увесь час милувалась безконечними його просторами - то голубим, то синiм, а то чисто-зеленим лоном, свiтанками, ясними днями, чудовими вечорами.
Лодiї пливли не тiльки вдень. Коли була добра година, то посувались вперед i ночами. Тодi на лодiях всi спали, не чути було нi голосу, нi крику, над морем лежала надзвичайна тиша. Тiльки гребцi пiднiмали й опускали весла та за упругами дзюркотала вода.
Але цi звуки не заважали, а допомагали думати, мрiяти, милуватись. Княгиня Ольга дивилась на чудо-вий нiчний свiт, зорi, що ясно горiли вгорi, на їхнi вiдблиски, що мерехтiли, як жар, на рiвному плесi, слухала далекий крик заблукалої чайки.
"...Руське море! - думала княгиня. - Як i уся Русь, воно велике, неосяжне, дивно прекрасне в берегах своїх! Скiльки тут простору, мiсця, краси неземної!"
I знов, i знов замислювалась вона над тим, чи добре зробила, вирушивши до Константинополя. Адже не зi зброєю вона їде i не веде з собою ратi. З нею жони, сли, купцi, якi хочуть довести iмператорам, що Русь велика й могутня. Є в нiй досить сонця, землi й моря, вона нiчого не хоче вiд Вiзантiї, а тiльки жити в мирi й любовi, торгувати.
I ще хоче сказати княгиня вiд усiх руських людей iмператорам Вiзантiї, що в них також є своє сонце, свої землi й моря, руськi люди нiколи не зазiхали й не зазiхнуть на них, але не хочуть вони й не допустять, щоб Вiзантiя зазiхала на Русь.
I княгиня вiрила, що дiйде згоди з iмператорами, буде в них тиха й щира розмова. Колись древнi князi, а пiзнiше Олег i Iгор збройно ходили на Константинополь iз списами й мечами. Зараз вона їде мирно, як християнка, з нею їде презвутер iстинної вiри священик Григорiй.
Тiльки про одне думала й турбувалась княгиня - про повернення назад до Русi. У темнi ночi, коли не видно було берегiв, позад її закамарка на стернi стояв старий Супрун. Вiн ще з Iгорем ходив до Константинополя, знав безмежнi простори моря, впевнено вiв тепер лодiю княгинi.
Але вiн говорив:
- Це все добре, матiнко княгине, пливемо в маї-розмаї, коли на морi тиша й покiй, їхати та й їхати. Добре буде й тодi, коли ми невдовзi повернемось i назад. А що буде, матiнко княгине, якщо ми затримаємось у тому Константинополi?..
- Хiба що, Супруне?
- Страшне Руське море восени, коли починається ревун* (*Ревун, або рюєн - вересень.), - говорив Супрун. - Тодi, матiнко моя, дме тут такий гост, що хвилi встають, як гори. У море пiдеш - потопить, до берега рушиш - розiб'є об скелi. Страшне Руське море восени.
"...Швидше, - думає княгиня, - до Константинополя - i назад до Києва".