Зараз, почувши про смерть батька Анта, вiн розпитав у Микули, як помирав батько, що говорив, навiть заплакав.
I жона Сварга, руда Милана, також заплакала, затужила, хоч було помiтно, що робила це вона не вiд серця, а по покону - нехай чує душа мертвого, що за нею тужать усi.
- А про який же скарб говорив батько? - поцiкавився Сварг, почувши про заповiт батька.
- Не вiдаю, - вiдповiв Микула.
- За городищем, над Днiпром? - Сварг довго дивився темними своїми очима на городище й могили за ним. - Але ж там живеш ти?
- Не знаю, брате, про що говорив батько.
- То я зараз i прийду, - сказав Сварг i якось гостро подивився на брата. - Може, що треба й принести? Колоду на корсту* (*Корста - труна.), цвяхи, якесь залiзо. Говори, Микуло! Все принесу, все вiддам, я ж так любив старого, i таке зараз у нас горе. Говори, Микуло!
Нi, Сварг, безперечно, був добрим сином батька Анта!
Усi поспiшали. Недалеко вiд хижi серед зеленої трави кiлька дереводiлiв кiнчали видовбувати з колоди корсту, а ще один лаштував до неї вiко. Бiля ворiт двору стояли запряженi парою коней сани. Поховати тiло Анта будь-що треба було до заходу сонця, бо iнакше душа його могла заблудитись у нiчнiй iмлi.
Ховали Анта як старiйшину. На дворi вже до полудня зiбрався весь Любеч. Жiнки iшли з плачем, несли страви для тризни. Чоловiки збиралися з щитами i мечами, як велiв покон. Iз хижi чимдалi дужче долiтав одноманiтний, дуже смутний плач жiнок. Ант сидiв на помостi перед вогнищем i неначе слухав цей плач. На вiкнi стояв покорм для душi Анта - сита й хлiб.
Микула вийшов у двiр. Дереводiли вже кiнчили корсту, вони разом перенесли i поставили її на санях. Потiм Микула випустив з обори коня Анта. Колись це був добрий жереб, зараз вiн стояв старий, сухоребрий серед двору, низько опустивши голову, нiби також сумував.
На дворi були Бразд i Сварг. Бразд незадоволено покрутив головою - сонце схилялось все нижче й нижче.
- Почнемо! - промовив Бразд. Разом iз дереводiлами брати пiшли до причiлка хижi. Глухо вдарився об стiну топiр, вдруге удар прозвучав дзвiнкiше, трiски полетiли вiд сохи на причiлку. Трохи згодом соха переломилась, чоловiки вперлись руками, i частина стiни з трiском вивалилась просто в хижу.
Через цю дiрку в стiнi i винесли надвiр тiло Анта. Дужче заплакали, затужили жiнки, Анта поклали в корсту. В ногах у нього поставили вiко, меч, щит, корчагу з вином, хлiб. Потiм Мйкула винiс iз хижi й розбив на дерев'яному чурбанi двi корчаги - на цiй землi вони батьку Анту не були потрiбнi. Винiс вiн ще з хижi лико з вiвсом, щоб посипати шлях, коли рушать конi.
Ще дужче затужили, заплакали жiнки, не стрималась i Вiста - її тужний крик, залунав серед двору. Конi рушили. За саньми хтось вiв коня. Услiд жалобному походу Вiста кидала овес. Потiм Вiста повернулась до хижi - там треба було спалити солому, на якiй лежав Ант, ставити на вогонь корчаги з м'ясом, готуватись до тризни по покiйному.
Старiйшину поховали над Днiпром, одразу за городищем, недалеко вiд могил iнших родовичiв, Могила для Анта була викопана широка, простора. Кiлька чоловiк зняли корсту з саней, поставили на дно ями. Поруч iз старiйшиною поклали його щит, меч, спис, а в ногах поставили двi корчаги з медом i вином,
Колись, i це добре пам'ятали люди, саме тодi, коли ховали Улiба й Воїка, бiля могили вбивали й кидали на дно ще й коня, але зараз всi про це забули. Антiв кiнь постояв якусь хвилину бiля натовпу, понюхав землю i побрiв, кощавий, немiчний, серед в'ялих трав.
Як тiльки в могилу посипались першi грудки землi, любечани, як i колись, вдарили в свої щити, у нестямi закричали жiжи, i цi шуми й крики довго лунали над кручами й Днiпром, у далеких просторах.
Мовчки всi повертались до землянки старiйшини, бiля порога для очищення обмивали руки водою, над вогнищем їх грiли. А на душнику, через який iз землянки викочувалась надвiр гаряча пара вiд їжi i людей, стояв непочатий корчажець iз ситою й лежав шматок коржа - це було все, що рiд залишав для душi старого Анта.
- Сядемо, люди, до вогню, - запросив Микула.
- То й сядемо, - залунали з усiх куткiв голоси.
А вже в хижi збилося так багато людей, що бiля вогнища не вистачало й мiсця. Тому дехто сiв, а багато ще й стояло, жадiбно поглядаючи на казан, над яким вставала пахуча пара.
Тризну почав старший син Бразд. Вiн кинув у вогонь жертву, плеснув вина. Усi стежили, як вогонь поглинав м'ясо, пригас у тому мiсцi, де пролилось вино, й забуяв з новою силою.
Микула поспiшав. Вiн раз за разом черпав у кадi вино, давав людям. До ночов, куди Вiста поклала варене м'ясо, простягалось разом багато рук, люди пальцями брали кращi шматки.