Коли ж усi добре сп'янiли, у хижi залунав голос когось iз старших:
-- Ант був сином Улiба, онуком хороброго Воїка, нашого полянського роду...
I люди, кожен по-своєму, але всi в один голос, проказали, нiби проспiвали:
- Нашого полянського роду...
Один голос дуже спокiйно повiв далi:
- Рано Ант сiв на коня, взяв у руки меч i щит, все життя боровся з ворогами...
Люди одразу ж спiвучими голосами пiдхопили:
- Боровся з ворогами...
Пили мед, рвали руками м'ясо, славили Анта. ...Потiм усi пiшли. Вiста з Малушею, натомившись, загорнулись у шкури й лягли спати. Доста натомився i Микула, вiн також хотiв спочити, але не йшов брат Бразд, сп'янiлий вiд меду й олу* (*Ол - пиво.). Вiн все ходив по хижi, зупинявся то в одному кутку, то в другому, брат Сварг також не йшов, сидiв бiля вогнища мовчазний i похмурий.
- То, мабуть, вже будемо, браття, й спати? - сказав Мйкула.
- Спати? - Бразд зупинився серед хижi й хитнув важкою розкуйовдженою головою. - Ти сказав правду, брате Микуло, хочеться спати... i, мабуть, вже ми й пiдемо, Сварже. А тiльки, може, лiпше би було поговорити про все нинi. - Правда, правда, - пiдтримав його Сварг.
- То й поговоримо, брати, - згодився Микула, думаючи, що Сварг i Бразд, враженi смертю батька, ще раз бажають поговорити про нього, пригадати. - Сiдайте, браття, до вогню, я ось древа пiдкину.
Вiн пiшов у куток хижi, взяв трiсок, якi дереводiли натесали, готуючи корсту для батька Анта, i кинув їх до вогнища. Потiм усi троє сiли до вогню так, що майже торкалися головами.
- Добре... добре... - почав Бразд. - От ми й зiбрались тут, при вогнищi, то поговоримо про дiло.
- А про яке дiло говорити маємо? - запитав Микула й поворушив трiски, що встигли вже пiдсохнути й одразу ж повилися вогняними язиками, залопотiли.
- Та про озадок* (*Озадок - спадщина.) той, - вiдповiв Бразд, одвiвши голову вiд вогнища, що обпiкало йому шкiру, й дивлячись на брата великими блискучими очима, в яких вiдбивалося полум'я й жар.
- Слухай, Бразде! - крикнув тодi Микула. - Та хiба ж можна нинi, коли ще й вогнище не перегорiло, говорити про озадок!
- А коли ж про це й говорити, як не нинi, - суворо процiдив Бразд, i Микула на цей раз чомусь не пiзнав голосу старшого свого брата. - Оже отець Ант, помираючи, роздiлив би дом свої дiти, на тому б i стояти, паки ж без ряду* (*Без ряду - без заповiту.) помер, то всiм дiтям озадок... Так говорив i сам батько Ант. А вже вiн знав закон i покон...
- То правду, правду мовив Бразд, - втрутився Сварг. - А чому маємо ждати? Нинi кiнчимо все.
- Але що будемо дiлити? - обвiв очима хижу Микула.
- А все, - широко розвiвши руки, неначе обнiмаючи вогнище, хижу i всi речi в нiй, сказав Бразд. - Все подiлимо, що лишилося по батьку...
У цей час у вогнищi розпалилося, загоготiло, iз нього з трiском посипались в усi боки iскри, i Микула подумав, що то, напевне, душi пращурiв, якi звичайно живуть у теплi пiд вогнищем, почули їхню розмову, гнiваються, але не сказав нiчого про це братам, а промовив стиха:
- Так от чому ви залишились, браття, i не можете спати... Ех, брати, брати!..
- Зажди, - перебив його Бразд. - Ти що, сваришся? Може, ти не згоден, тодi розтяжаємось про озадок перед князем, нехай дєтський*(*Дєтський - княжий виконавець.) iде нас дiлити. На покорм вiзьмемо, дамо йому гривню кун*(*Гривня, куни - грошовi одиницi.) за в'їзд i на виїзд... А може, батько Ант залишив усе тобi? Так ти говори, розтяжаємось... Ну, говори!
- Ну, говори! - крикнув сердито вже й Сварг.
- Нi, брати! - вiдповiв їм Микула, якого злякала сама думка про те, що вони, сини старiйшини, пiдуть розтяжатись до князя. - Не треба нам тяжби, нiчого менi батько не залишав, а заповiдав одно: бути таким, як вiн, берегти рiд, вогнище наше.
- Вогнище тобi й буде, - промовив Бразд, - по закону давньому вiдомо, що якщо отень*(*Отень - батькiвський.) двiр буде без дiла, то належить меншому синовi... Ти, Микуло, менший, - твiй i двiр, i рiд, i вогнище... Але хiба, крiм вогнища, нам нiчого дiлити?
Низько схиливши голову на руки перед родинним вогнищем, яке вже встигло перегорiти й пригасало, сидiв i думав важку думу Микула. Бразд говорив правду, - вiн дiє i чинить так, як велить усталений вiками покон i як велiв робити сам батько Ант... Але i покон, i батько Ант говорили про членiв роду, а Ант був головою всього роду, i оце вогнище, бiля якого вони зараз сидять, - це ж вогнище не Анта, не Микули, а знову ж усього роду.
Але Микула не мiг розповiсти цього братам.
- Дiлiть! - сказав вiн i з одчаєм махнув рукою. - Дiлiть вогонь, мене, жону...
- Навiщо нам дiлити вогонь, жону... - глузливо засмiявся Бразд. - Подiлимо тiльки те, що було Антовим, нашим, кожному - своє...
- Дiлiть! - ще раз сказав Микула.
- А дiлити нам i небагато, - повiв Бразд. - Про двiр i хижу ми домовились - ти менший, це твоє... Але є, Микуло, лядина...*(*Лядина - поле, оброблена земля.)