Микула подивився на Бразда, нiби не розумiв його.
- Та хiба ж мало землi навкруг? Бери хоч i всю, до самого города Києва.
- Навiщо менi вся земля? - хижо засмiявся Бразд. - Багато землi менi не треба, трохи маю, трохи мушу додати. Тому й сказав про лядину, про ту землю, яку ми родом обробляли, де рубали дерева, палили пнi, орали, засiвали оцими-о руками. Вiд лiсу до пiскiв - от про що говорю. Кому її дати?
- То, може, хай тобi i буде лядина? - допомiг Браздовi Сварг. - Менi, браття, землi не треба, я вже якось без неї проживу. Микула, бачу, теж за лядину не б'ється. Бери її собi, Бразде.
Коли б це трапилось пiзнiше, Микула дiяв би iнакше, тодi б вiн напевне замислився над тим, чому Бразд завiв мову про лядину, але зараз вiн тiльки крикнув:
- Бери собi лядину, брате!
У цю годину, коли йому було так важко, вiн подумав ще й про коня, про якого пiсля похорон усi забули i який, либонь, бродить десь на луках... старий, немiчний кiнь.
- То й коня бери, - сказав Микула.
- Кiнь буде тобi, - заспокоїв його Бразд. - Кiнь при дому... А от возiв, їх два, - подiлимось, Микуло.
- Один буде тобi, Бразде, - сказав Сварг, - один Микулi, а я скую собi сам.
- Вiзьму, - згодився Бразд. - Але там у клiтях є ще й лемешi, рала. Тобi, либонь, не треба, Сварже?
- Не треба, - вiдповiв Сварг, - скую.
- Тодi навпiл, Микуло?
- Бери хоч i всi.
- Нi, - заперечив Бразд, - тiльки навпiл. I корчагами в дворi, куди колись насипали всяке жито, i батьковим одягом також подiлимось.
- Є ще й зброя, - нагадав Микула й показав очима на старовиннi шолом, щит i меч, якi лишились пiсля батька Анта, а зараз стояли пiд стiною.
Бразд байдуже махнув рукою:
- Нехай це буде тобi.
Аж тодi Сварг тихо промовив:
- А менi, браття, дайте рiзну кузнь. Там у клiтях чимало її лежить - криця й ллячки, ковадла та молоти. Вам вони нi до чого, менi будуть у нагодi.
- Забирай усе! - крикнув Бразд.
- Бери, - згодився Микула.
I вони замовкли. З усiм нiбито закiнчили. Що, справдi, можна було ще подiлити в оцiй старiй, убогiй хижi? Але брати не йшли, вони немов сп'янiли вiд розмови, може, в них бродив ще хмiль i вiд тризни.
- А скажи, брате, - запитав раптом Сварг, - чи не було в батька Анта золота, срiбла, кун?
Вiн подивився на Микулу недовiрливими хижими очима.
- Золота, срiбла, кун? - хрипким голосом промовив Микула. - Та звiдки ж вони?
- Зажди, братеї - вже бiльш сердитим голосом крикнув Сварг. - Але ж ти менi сам говорив про скарб, який тобi заповiдав батько.
- Так, говорив...
- Бач, Бразде, - звернувся Сварг до старшого брата. - Я ж тобi казав.
- Бачу, Сварже, бачу, - запалився i Бразд.
- Так де ж цей скарб? - заревiв Сварг. Микула схопився на ноги. Схопились i брати. Червоний жар свiтився в них пiд ногами, тiнi братiв сягали стелi, й здавалося, що вони впираються в неї головами.
- Що ви говорите? - захрипiв Микула.
- Говори краще ти! - кричав Бразд.
- Вiддавай скарбi - волав Сварг.
I вже Бразд i Сварг разом схопили Микулу за руки, трясли його так, нiби з його тiла мiг висипатись батькiв скарб.
- Клянусь Перуном! - хрипiв Микула. - Не дав менi батько нiякого скарбу. Вiн говорив, що скарб за городищем, над Днiпром.
- Брешеш! - кричав Бразд i трусив Микулу.
-Лжа! - волав Сварг.
Але в цю хвилину в хижi пролунав ще дужчий крик - на помостi прокинулася Вiста i в однiй сорочцi, як спала, схопилась, пiдбiгла до трьох братiв, заголосила:
- Пощо убиваєте? Пощо?
Слiдом за нею схопилася й Малуша, вона також пiдбiгла до батька й також закричала.
Сварг з Браздом облишили брата Микулу.
- Ходiмо! - промовив Сварг.
- Пiдемо! - махнув рукою Бразд. Вони ще потоптались на мiсцi, обернулись i, вдаривши дверима, вийшли з хижi.
- Що то було? - запитала Вiста. - Чого вони тебе хотiли вбити?
- Мовчи! - вiдповiв Микула. - Мобчи, Вiсто, мовчи й ти, Малушо. Нiхто мене не вб'є. Лягайте спати, спiть...
Вони вiдступили до помосту, а Микула сiв бiля вогнища, схилив голову на руки i задивився на жар, що таємничо, з легким трiскотом дотлiвав на камiннi.
З його засмучених очей викотилися одна за одною кiлька сльозин, а з грудей вирвався стогiн.
Гора* (*Гора - найстарiша частина давнього Києва.), як i передграддя з Подолом, прокидались рано, до схiд сонця. Тiльки друга, нiчна, змiна сторожi закiнчувала свою варту, приходили сторожi деннi, на вежах i наокруг стiн Гори - вiд Подолу, Днiпра й Перевесища - лунали звуки бил: нiч закiнчувалась.
Одразу ж пiсля цього на Горi - у теремах княжих, на дворах воєвод, бояр, тисяцьких i тiунiв* (*Тiуни -урядовцi, виконавцi.), що стояли посеред Гори, i в землянках i хижах гриднiв* (*Гриднi - княжа охорона.), смердiв, ремiсничого люду, що тулились до внутрiшнiх стiн города, - запалювались жовтi вогники, чулись голоси, iржали конi, ревла худоба.