– Коли б то знав…
– І я не знаю, – зітхнув Тур. – А що, – замислився він, – коли б поклали ми її у стайні на сіні?
– Що ти говориш, Туре? Туди ж і вдень і вночі ходять усі гридні, княжі слуги.
– Правда, Добринє, – згодився Тур. – Там сестру побачать і скривдять.
Обоє замовкли. Добриня безнадійно дивився на город, на требище, де загорілось, затанцювало довгими червоними язиками багаття. Тур дивився на небо, що починало темніти, на голубів, що білими цяточками висіли в ньому.
– А що, – опустив раптом голову й засміявся Тур, – коли ми покладемо Малушу коло себе?..
– У хижі? – щиро здивувався Добриня.
– Та ні ж, – перебив його Тур. – У хижі не можна, покладемо її над хижею…
– Де?
– У голубнику… – Тур простягнув руку й показав на великий голубник, що одним кінцем своїм спирався на дах хижі, другим – на гілку старого дуба. – Адже там, біля голубника, є закамарок для харчів. Взимку туди лазять княжі сторожі, а зараз ніхто не полізе, ніхто Малушу не зачепить.
Добриня замислився. У словах Тура була правда. Тут, на Горі, всі дуже любили голубів. Зроблені з дерева, прикриті дашками голубники для них стояли на княжих і боярських теремах. З давніх-давен був такий голубник і над їхньою гридницькою хижею, а біля нього закамарок, куди взимку для голубів зсипали зерно.
Голубів на Горі ніхто не чіпав, не їв, вони вважались божою птицею, вільно виводились, зграями літали над зеленою Горою.
– Справді, – згодився Добриня. – У закамарку їй буде непогано. Та й сотенний нічого не скаже.
– А що йому говорити? Це ж не гридниця, а голубник. Удень гулятиме Малуша, спатиме на голубнику. Принесемо ми їй їсти й пити… Адже так, Добринє?!
– Буде так! – згодився Добриня. – Це ти добре придумав. Буде так!
І Малуша тієї ночі спала у закамарку біля голубника. Увечері вона попоїла разом з братом у хижі. Вечеря була дуже смачна – юшка з рибою, пахучий хліб. Рудий гридень Тур дав їй ще й кілька чудових царгородських ріжків, яких вона зроду не бачила. Коли ж зовсім стемніло, Добриня підставив їй плече, допоміг вилізти у закамарок біля голубника.
– Отам, Малко, й спи! Голуби – вони чисті, смирні!
– А я не боюсь… З ними ще краще.
Та й чого б вона боялась? У закамарку було затишно, тепло, крізь розчинене віконце видно було шматочок неба й кілька зірок, десь близько за стіною воркотали й пурхали старі голуби, тихо пищали голубенята. Була вона задоволена й щаслива, бо за довгий день побачила більше, ніж за все своє життя, бо опинилась у городі Києві, відчула ласку гриднів. Швидко й заснула Малуша.
Спали й гридні в хижі під голубником. Тут, у дерев’яному городі, крім теремів княжих, заборонено було запалювати вночі вогні, бо скільки разів траплялось, що з малої іскри спалахувала й буяла велика пожежа. Усі лягали спати в городі, тільки сутінки обгортали Гору, а коли хтось що й робив, то в темряві, помацки. Сторожі на городницях стежили всю ніч за валами, а разом дивились, щоб хтось не палив світла. Прокидались у городі всі рано, до схід сонця. У хижі під голубником гридні спали міцно.
Не спав з них тільки один. Він довго лежав на дерев’яній одрині із розплющеними очима, потім підвівся, встав, обережно, щоб у темряві не зачепитись об щось, вийшов з хижі й сів на призьбі.
Рудий, веселий Тур зараз був засмучений; схиливши голову до грудей, поклавши руки на коліна, сидів він на призьбі мовчазний, тихий, замислений.
Гридень думав про те, що прийшов він на Гору ще за князя Ігоря. Служив у його дружині, ходив з князем на деревлян, бився з обрами, чорними клобуками, печенігами в полі, посічений був мечами. Один печеніг перебив йому мечем все чоло, – довіку носитиме цей шрам гридень Тур…
Це було бурхливе, веселе життя. Сьогодні пий, гриднє, та гуляй, завтра, може, кості твої забіліють у дикому полі, – так живуть гридні, вої, вся княжа дружина, так жив і гридень Тур.
І ось гридень Тур замислився. У нічну годину пригадав він далеке село над рікою Десною, коло города Остра, пригадав батька й матір, двох братів і сестру…
Жаль обгорнув душу Тура. Батько його Тур був давнього славетного роду, – хто в Острі не знав Турів! Але ж батько не мав ні слави, ні багатства. Збіднів, взяв купу в боярина Кожеми, не міг її сплатити й став холопом княжим, а якось навесні, коли рубали й спускали на воду дерева, попав під колоду, потонув у Десні.
За батьком пішли всі – мати, сестра, два брати. Всі вони померли, коли після лютої зими закотився до Остра мор. Тільки він – молодший Тур – видужав, оклигав, вижив.