Закупи ж обробляли йому й землю. Взявши купу, мусили вони робити на себе й Бразда. Строк купам минав, але Бразд давав новий строк. Коли б Бразд мав інше серце, він би всіх оцих закупів зробив обельними холопами[57]. Але Бразд цього не робив!
І вже почав замислюватись Бразд над тим, у якого ж він має вірувати бога. Досі думка про це йому ніколи не приходила в голову, він вірив у богів своїх отців – Перуна, Дажбога, Сварога, Волоса, а крім того, в духів предків свого роду – домовиків.
Коли Бразд пішов з дому своїх отців, то відчув, що духів предків у нього не стало. Він не переніс вогнища, під яким вони жили, духи залишились там, де й були, – в хижі Микули. Але вони й Микулі тепер не допомагали; він жив бідно, голодував, мерз. Ні, щось сталося з духами предків, вони, либонь, пішли зовсім з роду. Бразд у них вже не вірив.
Замислювався він і над небесними богами – Перуном і іншими. Колись, у давні часи, Бразд часто до них звертався, але тоді вони йому нічого не давали, він тільки боявся їх.
Пізніше Бразд перестав до них звертатись, бо переконався, що може дещо зробити сам, власними руками. І він робив це потай від богів, щоб вони навіть не бачили. Бо, збираючи з людей, дещо брав собі, даючи князям, дещо собі залишав, а старі боги, як те достеменно знав Бразд, цього не любили.
Тепер Бразд боявся помсти богів. І коли стояв під час грози на дворищі, або, що набагато гірше, їхав з чимсь до Остра, чи був на Дніпрі, то, почувши далекий грім і побачивши блискавиці, які вціляли в землю, тікав, ховався, ліз у нору, під скелю, бо гадав, що це його шукають і хочуть покарати всемогучі.
– Чур, захисти мене, – шепотів, ляскаючи зубами, Бразд.
Боги не покарали його. У Бразда стало легше на душі. Він зрозумів, що богам не до нього. Поглянь навкруг – скільки є таких посадників, волостелинів, князів земель, воєвод, бояр, тіунів, огнищан… Їх – як піску над Дніпром. Та хіба ж може Перун усіх їх вибити? І хоч він і надалі ховався від грому й блискавиць, але тримався спокійніше, бо менше вірив у силу старих богів, тільки йому було якось порожньо на світі без бога.
Тоді Бразд почув про Христа. Власне, про Христа й християн він чув уже раніше. У самому Любечі, як він знав, були вже таємні християни, тільки він не цікавився ними.
Почув же він нове про Христа й християн саме від волостелина Кожеми, коли одного разу приїхав до нього й привіз кілька возів усякого добра, а на додачу трохи золота і срібла.
– От і гаразд, – сказав Кожема, – а я оце збираюсь поїхати до Чернігова, бо сам знаєш: князеві – княже…
Він помовчав, прикидаючи, скільки важить вузлик з золотом та сріблом, який йому привіз Бразд, а воднораз і зазирнув, скільки там золота, а скільки срібла.
– Треба було б більше золота покласти, – докірливо сказав Кожема, – бо надумав я, та й князь велить, у Острі храм будувати…
– Храм? – не зрозумів, про що йде мова, Бразд.
– А так, – відповів Кожема, – храм во славу богородиці, для християн. Я ж то сам також християнин… Невже не знав?
– Не знав, – відповів Бразд.
– Дивно! – промовив Кожема.
– І мені дивно, – тихо прошепотів Бразд. – Адже християни – поганини, не богу моляться – древу, пісні їхні – грецькі, і самі вони аки гречини…
Волостелин Кожема, примруживши очі, подивився на Бразда, потім запустив усю п’ятірню правиці в волосся на голові, ніби щось йому там свербіло.
– Дивно ти говориш, посаднику, – сказав нарешті він. – Хто ж ці поганини – княгиня Ольга, князь чернігівський Оскол, бояри, воєводи, я і множество людей, які вірують у Христа?
– Що ти, волостелине, що ти? – скрикнув перелякано Бразд.
– Я також, як і ти, вірив у Перуна, – вів далі Кожема, – вірив у Дажбога, Сварога – богів моїх отців. Але як я можу вірити їм днесь, чим вони мені допоможуть? Грім та блискавку нашлють на ворогів? Ні, посаднику, громом та блискавкою людей не скориш, уроку не візьмеш. Подивись на мене, дай мені в руки грім та блискавку, – що я ними вдію? А от золотом, сріблом, добрим хутром, медом одолію я кожного. Адже так?
Кожема замислився, посміхнувся й додав:
– З усіх старих богів найбільше любий мені Волос – він хоч худобу благословить, благословить торг. Але ж не токмо однією худобою я живу, є в мене терем, земля, ліси… і золото, й срібло такожде. Тепер мені потрібний не Волос, а бог з двома чи й трьома головами.