Якось Малуша прибирала вранці в його світлиці. Здається, чого ще треба: підмела, витерла кожну порошинку, ложе застелила так, що й мачинку було б видно, підлогу вимила – все в світлиці заблищало.
Але княжичу Святославу однаково не догодила. Він, поки прибирала Малуша, увесь час стояв біля вікна, дивився на Дніпро, часом спідлоба позирав на неї.
– Доки ти будеш прибирати? Чого згинаєшся, навіщо?
Перелякана його криком, Малуша випорснула з світлиці, зупинилась у сінях і заплакала. Плакала вона, правда, тихо, щоб ніхто не почув, витирала сльози, щоб ніхто не помітив.
І раптом почула позад себе кроки. Оглянулась – княжич Святослав. Хотіла тікати – він заступив їй шлях.
– Ти чого плачеш?
– Я не плакала, княжичу, єй-Перун, не плакала.
Він подивився на неї очима, в яких було презирство, й осудження, і крихітка ще чогось, чого не могла зрозуміти Малуша. Але на те він і княжич, так і тільки так він і мусив дивитись на Малушу.
– Гей, ти, дворянко! – сердито промовив Святослав. – Не плач! За чим, за чим ти ллєш сльози?
Він пішов, і Малуша більше не плакала. Крий боже, скаже Святослав слово княгині. Він страшний, не такий, як усі, його слід стерегтись більше від усіх.
І пізніше вона завжди боялась його. Особливо коли зустрічала в темних сінях терема або в присмерках десь на дворі. Побачивши його здалеку, вона низько вклонялась, нижче, може, ніж годилось, і дуже повільно, повільніше, ніж треба, підіймала голову, сподіваючись, що за цей час княжич промине її.
А коли вона нарешті підводила голову, то бачила, що князь Святослав не проминув її, зупинився, стоїть, жде, навмисне жде, поки вона випростається.
І тоді Малуша зустрічала погляд його сірих очей, бачила стиснуті уста, щось суворе в обличчі і ще щось дивне, схоже на посмішку. Так і йшов далі княжич Святослав – з суворою посмішкою, з примруженими очима.
5
Раніше, будучи дворянкою, Малуша брала й давала кожному тільки те, що веліла Ярина. Тепер думала й зважувала, як зробити так, щоб не сварилась княгиня.
І давала Малуша не більше, а може, й менше, ніж дала б княгиня. Це йшло не від скупості. Коли б усі багатства княжі належали їй, о, тоді Малуша роздавала б усе щедрою рукою! Але, даючи чуже, княже, вона берегла тільки одне – свою честь.
Якось Добриня їй сказав:
– А чи знаєш, Малушо, щось наші гридні не дуже добре говорять про тебе?
Вона навіть зашарілась, – від гриднів, як це їй всі говорили, нічого ждати доброго слова, вони завжди п’ють, гуляють, кожен з них хвалиться собою, іншого ж гудить.
Але невже хтось із них посмів сказати якусь лжу про неї? Вона ж ні з ким із них не зустрічалась, приводу не давала.
– Що ж вони говорять? – запитала Малуша.
– Кажуть, – відповів Добриня, – що ти така ж, як і ключниця Ярина, – зайвого корчажка меду не даси, покорм видаєш скупо.
У неї одлягло від серця – отже, говориться не про її дівочу честь.
– І покорм, і мед я даю, як велить княгиня, – сердито відповіла вона братові. – А твої гридні ненажери, їм ціле гов’ядо дай, то й тоді буде мало.
Добриня глузливо поглянув на Малушу. Диви, яка стала його сестра – не за гридня заступається, а за княгиню! Та невже ж вона не розуміє, що без гридня й княгиня не княгиня, а вже без нього, Добрині, і Малуші не бачити б Гори довіку.
Він нічого не сказав Малуші, а подумав, що, либонь, гридні говорять правду. Страшні князі землі, але не гірші й усіх ті, хто їм служить. Тільки не думав Добриня про себе й про те, що він сам служить князям, що життя його в княжій волі.
Не сказав він і про те, чому саме почав з Малушею цю розмову. Стояла вона якусь хвилину, примруживши очі, дивилась на стіну й Дніпро. А тоді раптом здригнулась, не попрощалась, слова не промовила, побігла стежкою попід деревами до терема. І чи то примарилось Добрині, чи, може, так і було, але здалося йому, що Малуша витирає на обличчі сльози. Диви, не можна їй сказати й слова?
А говорив Добриня з Малушею так тому, що дуже уболівав за побратимом своїм Туром. Був гридень, а перевівся нінащо, ганчіркою став.
Все почалося відтоді, як Тур признався Добрині, що Малуша йому до вподоби і, либонь, не гірша горянських дівчат.
Насправді ж Тур полюбив Малушу, вона здавалася йому кращою від усіх дівчат Гори, хоч між ними були й воєводські, і боярські, і княжі дочки.