Він полюбив її, ходив тут, по Горі, а жадав її бачити, їздив з іншими гриднями в далекому полі, але й там думав про неї. А який він був щасливий, коли раз і вдруге зустрів її на Горі. Правда, Тур не говорив з нею, але ж ніщо йому не заважало думати про неї, і він думав, мріяв, як колись стане поруч із нею, скаже їй все щиро, одверто.
Сказав би ж він їй, як це думано й передумано, мабуть, так:
«От я, Малушо, дивись на мене, – гридень! А що таке гридень? Княжий слуга, робочич. Сьогодні я живу на білому світі, а завтра, якщо пошле князь на смерть, – і помираю. Тільки я, мабуть, Малушо, не помру. Бач, уже й ребра в мене поламані, і покалічена рука болить, проте, либонь, тепер уже мене ні спис, ні стріла не візьмуть, бо знаю я проти них слово, яке ж – не признаюсь…»
Так думав почати Тур, а далі б сказав:
«…А тепер про тебе, Малушо… Я робочич, а ти роба, і в тебе така ж, як і в мене, доля! Гаразд, могло б бути куди гірше. Тебе взяли до княжого двору, бо ти в’їхала на Гору під щитом, але що далі? Будеш ти робою, працюватимеш на кухні, їстимеш княжі об’їдки, ну, може, за довгі роки щось і збереш, не вотоляну[66] свитку одягнеш, а з крашениці, може, й вовни. А далі що? Ти під щитом в’їхала на Гору, але ти рабиня і рабинею будеш… От як!»
Але Тур не кінчив би на цьому, а неодмінно сказав би ще Малуші:
«А що, коли б ми, Малушо, зробили так. Ти – роба, я – робочич, долі немає в тебе і не буде її тут, на Горі, і в мене її не буде довіку; я ж тебе, чуєш, Малушо, люблю так, як нікого в світі; може, й ти мене полюбиш, коли не стільки, то хоч трохи менше. І от я скажу князям: «Служив я вам, дайте пожалування – шматок землі над Дніпром, де я поставлю хижу», адже дають князі гридням, які їм вірно служили, пожалування землею. І ти, Малушо, скажеш княгині: «Служила я вам – пустіть тепер на волю, хочу я жити з таким робочичем, як сама, звів нас Ладо…» І пустять князі, як же можна не пустити!»
Звичайно, Тур думав, що ця розмова з Малушею відбудеться не скоро. Мине рік, другий, може, й десять, – важко служити, а ще важче заробити щось у князів. Але Тур згоден був ждати, ні він сам, ні роба Малуша не могли втекти від своєї долі…
І раптом сталось те, чого Тур ніяк не ждав: Малуша – ключниця. У похмурий осінній день, коли все Дніпро затягли густі тумани, а вгорі котились важкі темно-сірі хмари, гридень Тур стояв на високій кручі за Горою і не бачив ні неба, ні хмар, ні Дніпра. Чорна хмара вкрила його серце, затягла всю душу.
Малуша – ключниця! Отепер кінець всім мріям, ніколи вже нічого він їй не скаже. Доки була вона робою, він був їй до пари, – о, яка б рабиня на Горі та не стала поруч з молодим, добрим гриднем! Тепер вона ключниця, в неї ключі від теремів княжих, комор і клітей. Спробуй поговорити з такою! Усі гридні боялись ключниці Ярини, скоро, либонь, боятимуться вони й Малуші.
Щось у душі, правда, говорило:
«Ні, вона не така! Вона – інша, вона така, як і ти, Туре!»
Але йому було страшно. Ні, не за себе боявся Тур – чого боятись гридневі княжому? Він нічого не боїться, навіть смерті. Безмежно кохаючи Малушу, він боявся за неї.
Десь далеко-далеко з-за Дніпра долинула луна – там Перун уже йшов над землею, махав своєю блискучою палицею, хмари росли, все темнішали й темнішали. Отак у світлу радість людей вплітаються скорбота й печаль, так у ясній тиші народжуються блискавиці й громи.
Увечері, лежачи поряд із Добринею, Тур довго не міг заснути. Надворі шумів вітер, били громи, дощ, як просо, сік і сік дах їхньої хижі. І тоді Тур сказав:
– Добре, що Малуша стала ключницею, тільки страшно, щоб вона не стала такою, як Ярина, що, бувало, стереже корчагу меду або горнець молока в теремах княжих.
– Вона не така, – відповів на це Добриня, – вона чесного роду.
– Коли б то так, – прохрипів Тур. – Звівшись на лікоть, він довго ждав, доки відгуркотить Перун, а тоді додав: – Коли б то так, то було б добре… бо я…
Гридень Тур не встиг та й не зміг сказати того, що думав.
У цей час вдарила блискавиця, освітила через розчинені двері все в хижі, і Добриня тільки побачив обличчя Тура, його широко розплющені очі, стиснуті уста, муку й біль у кожній рисі обличчя.
Перун підійшов зовсім близько до хижі, вдарив палицею й погасив блискавицю.
Розділ шостий
1
Княгиня Ольга зробила, що замислила, – навесні 957 року вирушила до Константинополя.
Їхати туди вона могла двома шляхами: суходолом, через землі тиверців і угличів, і далі через Болгарію або ж Дніпром і Руським морем[67], як звичайно їздили купці і гості.