– Матінко княгинє, – спроквола й тихо відповідає Оскол. – Налетіли печеніги з поля нагло, не самі ішли – ніби якась сила їх випирала, щити – хозарські, мечі – грецькі, як можу я один супроти Візантії, хозар і печенігів стояти?
– Супроти Візантії й хозар стоїть Київ, ти стережи в полі печеніга.
– Матінко княгинє, – скривджено каже Оскол, – поле – широке, Сейм – глибокий, сторожа стоїть на горі, печеніг скрадається яругами…
– Так постав сторожу, щоб печеніг не пройшов ні горою, ні яругами, плече в плече став, не токмо мене – сіверян рятуєш.
– Кого поставлю, матінко княгинє? Тяжко ратають люди в Чернігові, Любечі, Острі…
– А ти дай землі людям по Сейму. І над Десною та Дніпром дай, нехай кожен себе береже…
– Не маю вільної землі по Сейму, Десні і Дніпру. То твоя земля, княгинє.
Княгиня Ольга подивилась на мужів і бояр, поглянула на широко розчинені двері палати. Там, за Дніпром, над самим обрієм ніби хтось провів розпеченим жигалом, після чого залишився вогняний слід – рожева смужечка, що стала ширитись і розгортатись, а від неї, як колосся, в усі боки потекло ясне проміння.
– То як скажемо, мужі й бояри? – запитала княгиня.
– Дамо землі князеві Осколу, – пролунали хрипкі голоси. – Нехай захищає Руську землю.
– Чи згодні?
– Згодні.
Тоді княгиня Ольга, звертаючись до ларника Переніга, що сидів недалеко від неї на ослоні під стіною, де горіла свічка, і тримав перед собою збиток шкіри й перо, сказала:
– Пиши, ларнику… Землю над Сеймом на два поприща до заходу сонця дати князю Осколу й волостелинам, щоб боронили межу…
– І біля Остра, й на Дніпрі під Любечем, – вставив князь Оскол.
– І біля Остра на два поприща по Десні, і біля Любеча на два поприща, – згодилась княгиня. – Тільки бережи Руську землю, Київ бережи.
– Бережу, матінко княгинє, – голосно промовив Оскол. – Моя сторожа вже прогнала їх далеко в поле. І не допустимо, не допустимо до Києва повік.
Але княгиня була все ж неспокійна.
– А може би, мужі й бояри, – промовила вона, – послати за Київ дружину в поле?
– Ліпше, княгинє, ліпше, – загомоніли мужі.
– Пошлемо дружину, – сказала княгиня, – а поведе її княжич Святослав з воєводою Асмусом. Чуєш, сину?
– Чую, – промовив княжич Святослав і вклонився матері.
У цей час на сходах, що вели в сіни, почулися кроки багатьох ніг, збуджені голоси, і в Людну палату увійшло кілька чоловік – в темних свитках, підперезані широкими ремінними поясами, з кишенями на них для ножів, огнива, солі й гаками, на які можна було чіпляти речі, у важких, кованих цвяхами чоботях, бородаті, чорні від сонця й вітру.
Найбільше з них вражав один чоловік – старий, сивий, якого вели під руки, бо він нічого не бачив – замість очей в нього зяяли дві червоні западини.
– Це ти, Полуяре? – запитала сухим голосом княгиня Ольга, побачивши сліпого.
– Я, матінко княгинє! – крикнув, почувши її голос, Полуяр і повалився їй у ноги.
– Встань, Полуяре, – сказала княгиня. Він встав.
– Говори!
У палаті настала така тиша, що чути було, як віє вітер одразу за вікнами, як глибоко зітхнув Полуяр.
– Ранньої весни, – почав він, – як пам’ятаєш ти, княгинє, і всі ви, люди, вибули ми лодіями з Києва-города, щоб дійти до Верхнього Волока[35] спуститись Доном, переволокти лодії до Ітиля-ріки[36] і пливти в Джурджанське море. Не вперше ми їздимо цим шляхом, як і батьки наші, діди й прадіди, з добром усяким – торгувати, з мечем – захищати межі. Так їхали й ми з великим добром – моїм, твоїм, княгинє, вашим, добрі люди, щоб самим його продати, а інше добро собі привезти.
Полуяр на хвилину замовк, пригадуючи, либонь, як ранньої весни вирушали вони з Києва, довго билися проти швидкої течії Десною й Сеймом, як волокли лодії від Сейму до Дону і як пливли Доном до Саркела, де в білих вежах стоять хозари й беруть десятину.
Але про цей довгий і важкий шлях купець Полуяр не сказав, бо хто ж тут, у Києві, цього не знав, а зикінчив:
– Проте коли добилися до Саркела, то побачили там не білі вежі, а великий кам’яний город, і заплатили за волок не десятину, а головою, бо темної ночі налетіли й оточили нас вої. Двох купців – Греха і Стогуда – вбили, багатьох покалічили, все добро наше й твоє забрали, а мені за те, що не випустив меча з рук, викололи очі.
– Що ж то за город?
– Хозарський, тільки храмина в ньому поганська, грецька.
– А головників[37] бачив?