Але цього надвечір’я його матері не варто було непокоїтися, і він хотів би піти до неї, розказати їй про це. Їхній «жучок» не зламався. І тато не поїхав кудись робити Оте Погане. Він уже майже ось-ось буде вдома, торохкотить зараз по шосе між Лайонсом і Боулдером. Наразі його тато навіть не думає про Оте Погане. Він думає про… про…
Денні нишком озирнувся назад, на кухонне вікно. Іноді від надто завзятих роздумів з ним щось таке діялося. Діялося таке, що речі — справжні речі — зникали, і тоді він бачив речі, яких там не було. Одного разу, невдовзі після того, як йому наклали на руку гіпс, таке трапилося за столом під час вечері. Вони тоді між собою майже не балакали. Але вони думали. О, так. Думки про РОЗЛУЧЕННЯ нависали над кухонним столом, наче вагітна, готова вивергнутися зливою чорна хмара. Від цього було так погано, що він не міг їсти. Від самої думки про їжу, коли кругом нависло оте чорне РОЗЛУЧЕННЯ, його нудило аж до блювоти. А оскільки це здавалося розпачливо важливим, він цілком вверг себе в зосередження, й от тоді дещо сталося. Коли Денні повернувся назад, у світ справжніх речей, він уже лежав на підлозі з виваленими на себе бобами з картоплею, матуся його обнімала і плакала, а татусь кудись телефонував. Він був наляканий, намагався пояснити їм, що з ним не трапилося нічого поганого, що іноді таке з ним буває, коли він зосереджується, аби зрозуміти більше, аніж йому вдається зазвичай. Він намагався пояснити про Тоні, якого вони називали його «невидимим приятелем».
Батько тоді сказав:
— У нього Га-Лу-Сци-Нація. На вигляд він у порядку, але я все одно хочу, щоб його оглянув лікар.
Коли лікар уже пішов, матуся змусила його дати обіцянку ніколи більше такого не робити, ніколи не лякати їх подібним чином, і Денні погодився. Він і сам перелякався. Бо коли він подумки зосередився, його розум відлетів до тата і лише на мить, перш ніж з’явився Тоні (десь далеко, як він це завжди робив, гукаючи звіддаля), дивина геть заступила їхню кухню і смаженину на синій тарелі, лише на одну мить його власна свідомість поринула в татову темряву аж до незбагненного слова, набагато більш лячного за РОЗЛУЧЕННЯ, і словом тим було СУЇЦИД. Денні ніколи більше на нього не натрапляв у мозку свого тата і, безумовно, не намагався його вишукувати. Його не обходило, якщо він взагалі ніколи не дізнається, що означає це слово.
Але зосереджуватися йому подобалося, бо тоді інколи міг прийти Тоні. Не кожного разу. Інколи на якусь мить усе збурювалося, запаморочливо пливло, а потім прояснювалося — фактично, найчастіше так і бувало, — але іншим разом інколи десь на самісінькому краєчку його поля зору з’являвся Тоні, гукав звіддаля, манив…
Відтоді як вони переїхали до Боулдера, це траплялося двічі, і Денні пам’ятав з яким приємним подивом він зрадів, що Тоні подолав услід за ними довгий шлях сюди аж з Вермонту. Отже, далебі не всі його друзі залишилися позаду.
Уперше це було, коли він гуляв на задньому дворі, але тоді нічого особливого не трапилося. Просто Тоні його кликав, а потім темрява, а за кілька хвилин по тому він знову повернувся до справжньої дійсності, зберігши в пам’яті кілька непевних уривків, немов з якогось безладного сновидіння. Другого разу, два тижні тому, було цікавіше. Тоні манить, гукає з відстані чотири ярди: «Денні… ходи-но, поглянь…» Денні здається, ніби він підлітає, а тоді падає в глибоку нору, як Аліса в Країні Чудес. Відтак він опиняється у підвалі житлового будинку, і Тоні поряд з ним, показує в потемок, на валізу, в якій тато тримає свої важливі папери, особливо ту «П’ЄСУ».
— Бачиш? — промовив Тоні своїм віддаленим, мелодійним голоском. — Вона під сходами. Просто під сходами. Перевізники поклали її просто… під… сходами.