— Денні?
— Що?
— Я збираюся піти вниз, приготувати нам якийсь обід, ’аразд?
— Гаразд. Ти хочеш, щоби я спустився туди?
— Ні. Я принесу сюди. Як щодо омлету з сиром і якогось супу?
— Нормально.
Уже причинивши за собою двері, вона ще трохи затрималась.
— Денні, ти певен, що там усе гаразд?
— Йо, — сказав він. — Тільки будь обережною.
— Де зараз твій батько? Ти знаєш?
Він відгукнувся дивно безбарвним голосом:
— Ні. Але там усе гаразд.
Вона задавила в собі прагнення розпитувати далі, колупатися далі в цьому створінні, бодай по краях. Це створіння тут, вони обоє розуміли, що воно за таке, колупання в ньому тільки ще дужче налякає Денні… і її.
Джек втратив глузд. Коли близько восьмої цього ранку буря почала набиратися брутальності й підлості, вони сиділи разом на розкладачці Денні й дослухались до Джека внизу, як він волає і бродить з одного місця до іншого. Більшість звуків долітали начебто з бальної зали. Джек незграйно співає шматок пісні, Джек сам виступає в суперечці з кимсь безголосим, в один з моментів Джек голосно закричав, аж їм заклякли обличчя, коли вони зазирнули одне одному в очі. Зрештою вони почули, як він спотикливо плентається назад через вестибюль, і Венді здалося, ніби вона почула гучний грюк, немов він повалився долі чи брутально штовхнув навстіж якісь двері. Десь з половини дев’ятої — вже три години поспіль — там панувала тиша.
Вона пройшла коротким коридорчиком, завернула у головний коридор першого поверху і вирушила до сходів. Стала там на сходовому майданчику, дивлячись униз, на вестибюльний поверх. Там, здавалося, було пусто, але цей сірий, сніжний день залишав більшу частину того довгого приміщення в тіні. Денні міг помилитися. Джек може ховатися за якимсь кріслом або диваном… можливо, за реєстраційною стійкою… чекати, поки вона спуститься вниз…
Вона облизнула губи.
— Джеку?
Нема відповіді.
Рука Венді знайшла руків’я ножа, і вона почала сходити вниз. Вона багато разів уявляла собі кінець їхнього шлюбу — через розлучення, через смерть Джека прямо на місці п’яної автомобільної катастрофи (регулярне видіння серед темряви другої години Стовінгтонської ночі), а подеколи марила при світлі дня, як її помічає інший чоловік, чисто Галахад з якоїсь мильної опери, як він підхоплює Денні та її на сідло свого сніжно-білого бойового коня і забирає з собою геть. Але ніколи вона не уявляла себе тою, що, немов нервова зловмисниця, скрадається коридорами й сходами з затиснутим у руці ножем, наготованим на Джека.
На цій думці хвиля відчаю прокотилася крізь Венді, змусивши її вхопитись за перила, зупинитися на середині сходового просвіту з остраху, що зараз у неї підломляться коліна.
(«Погодься. Тут же не сам Джек, він просто серед усього цього єдина тілесна істота, на яку ти можеш «повісити» інші речі, ті речі, в які сама не віриш, проте змушена вірити, оті живоплоти, той бальний сувенір у ліфті, та маска)
Вона спробувала припинити цю думку, але було вже пізно.
(і ті голоси»)
Бо час від часу вона сумнівалася, що там, під ними, кричить і веде розмови з фантомами у власному розхитаному мозку лише одна божевільна людина. Час від часу, немов той радіосигнал, який то затухає, то зринає знов, вона чула — або гадала, ніби чує — інші голоси, і музику, і сміх. В один з моментів їй почулося, ніби Джек веде бесіду з якимсь Ґрейді (прізвище здалося непевно знайомим, але з чим саме воно пов’язане, вона не пригадувала), він ставив запитання і в чомусь запевняв тишу, при цьому говорячи голосно, немов, щоби його було чутно на фоні безупинного гомону голосів. А потім, так лячно, туди вклинилися інші звуки, цілком на позір відповідні тому місцю — танцювальний оркестр, люди аплодують, якийсь чоловік з жартівливим, проте владним голосом, котрий начебто намагався переконати когось оголосити промову. Їй це чулося протягом секунд тридцяти, щонайбільше хвилини, достатьно довго, щоби мало не зомліти від жаху, а потім це вщухло і чула вона лише Джека, як він говорить в отій своїй наказовій, проте злегка незв’язній манері, що в її пам’яті була голосом його п’яних балачок. Але в готелі нема чого випити, окрім кухарського хересу. Хіба це не правда? Так, але якщо вона змогла собі уявити, ніби готель сповнений голосів і музики, чи не міг і Джек уявити собі, ніби він п’яний?
Їй не сподобалася ця думка. Зовсім ні.