Венді досягла фойє і роздивилася навкруги. Оксамитовий шнур, що відгороджував бальну залу, лежав на підлозі; сталевий стовпчик, до якого він був причеплений, було повалено, немов хтось безтурботно його штурнув, проходячи повз. М’яке біле світло лилось на килим у фойє крізь розчинені двері з високих вузьких вікон бальної зали. З гупаючим серцем вона підійшла до відчинених дверей і зазирнула до зали. Пусто і тихо, єдиним звуком там була та — за межею слухового сприйняття — допитлива луна, що, здається, завжди зависає у всіх великих приміщеннях — від найбільших соборів до найменших містечкових бінго-салонів.
Вона пішла назад, до реєстраційної стійки, і в нерішучості затрималася там на якусь мить, прислухаючись до вітру, що завивав надворі. Ця буря вже найгірша, а вона ж іще тільки набирається сили. Десь на західному боці зламалась запірка на віконниці і віконниця гойдалася й билася, регулярно вистрелюючи безживним тріскотливим звуком, наче в тирі з єдиним клієнтом.
(«Джеку, тобі конче треба про це подбати. Перш ніж щось залізе досередини»)
Що їй робити, якщо він просто зараз з’явиться перед нею, загадувалася вона. Немов він міг раптом вискочити з-за темної, лакованої реєстраційної стійки з її стосом трійчастих анкетних бланків і посрібленим дзвоником, ніби якийсь смертоносний чортик-з-коробки, ошкірений чортик-з-коробки з різаком у руці, уже занесеній для удару, і з позбавленими всякого сенсу очима. Чи вона так і стоятиме скута жахом, чи в ній знайдеться достатньо того материнського первня, щоби битися з ним заради свого сина, поки хтось із них не помре? Цього вона не знала. Від самої цієї думки її занудило — наділило відчуттям, що все її життя було довгим і легким сновидінням, яке заколисало її до безпорадності у цьому кошмарі наяву. Вона розм’якла. Коли прийшла біда, вона спала. Її минуле було звичайним. Її ніколи не випробовувало вогнем. Тепер її почало випробовувати, але не вогнем, а льодом, і їй не вільно це проспати. Її син чекає на неї нагорі.
Міцніше стиснувши руків’я ножа, вона зазирнула за стійку.
Тут нікого.
Віддих полегшення видобувся з неї довгим, уривчастим зітханням.
Вона підняла ляду прилавка і пройшла за стійку, затримавшись, щоби спершу заглянути у внутрішній офіс і тільки потім самій туди пройти. За наступними дверима вона намацувала ряд кухонних вмикачів світла, захололо чекаючи, що в будь-яку секунду на її руці зімкнуться пальці чужої руки. Потім з мізерним поклацуванням і гудінням загорілися флуоресценнті світильники, і вона побачила кухню містера Хеллорана — тепер її кухню, на лихо чи на біду — блідо-зелені кахлі, мерехтливий пластик «Форміка»[289], порцеляна без жодної цятки, сяючі хромом крайки. Вона пообіцяла тримати його кухню чистою, і дотримувалась обіцянки. Їй так вчувалося, ніби кухня — одне з безпечних для Денні місць. Незрима присутність Діка Хеллорана немов огортала і втішала її. Коли вона сиділа нагорі поряд з Денні, настрахана, тим часом як її чоловік просторікував і белькотів унизу, а Денні гукав містера Хеллорана, тоді це здавалося їй найпримарнішою з усіх надій. Але стоячи тут, у царині містера Хеллорана, це здавалося майже здійсненним. Можливо, він уже в дорозі сюди, сповнений рішучості дістатися до них, попри цей буревій. Можливо, це так.
Вона перетнула кухню, відсунула засув комори і ступила всередину. Взявши бляшанку томатного супу, вона зачинила двері комори і знову замкнула їх на засув. Ці двері щільно прилягали до підлоги. Якщо тримати їх замкнутими на засув, не треба побоюватися, що пацючий послід чи мишатина знайдуться в рисі чи борошні, або в цукрі.
Відкривши бляшанку, вона вивалила її злегка драглистий вміст до каструлі — бовть. Сходила до холодильника, звідки дістала яйця і молоко для омлету. Потім у велику холодильну камеру по сир. Усі ці дії, такі рутинні і притаманні її життю до того, як у її життя увійшов «Оверлук», допомагали їй заспокоюватись.
Вона розтопила на пательні масло, розвела суп молоком, а потім розбила і вилила на пательню яйця. Раптом відчуття, ніби хтось стоїть у неї за спиною, скинулося їй в горло.
Вона вихором крутнулась, стискаючи в руці ніж. Нікого там не було.
(«!Тримай себе в руках, дівчинко!»)
Натерла з великої головки миску сиру, додала його до омлету, перевернула його і прикрутила газовий краник до ледь видимого блакитного полум’я. Суп уже був гарячим. Вона поставила каструльку на тацю до столового срібла, двох мисочок, двох тарілок, сільнички і перечниці. Коли омлет трохи підпушився, Венді зсунула його на тарілку і накрила.
289
«Formica» — композитний електроізоляційний матеріал, створений 1912 року на заміну слюди інженерами компанії «Вестингауз»; відтоді популярний ламінат.