— Я теж, — сказала вона, міцно обнімаючи сина, — і тому, серденько моє, ти мусиш допомогти мені заховати кудись твого тата. Кудись, де готель не зможе примусити його заподіяти зло нам і де він не зможе заподіяти зла собі. А потім… коли приїде твій друг Дік або парковий рейнджер, ми зможемо його звідси забрати. І, я гадаю, з ним усе знову мусить бути гаразд. З усіма нами мусить бути все гаразд. Я гадаю, є ще для цього шанс, якщо ми будемо сильними і хоробрими, як ти тоді, коли стрибнув йому на спину. Ти розумієш?
Вона благально дивилась на сина і думала, як це дивно: вона ніколи раніше не бачила, щоби він був таким схожим на Джека.
— Так, — сказав він і кивнув. — Я думаю… якщо ми зможемо вибратися звідси… все буде так, як було раніше. Куди ми можемо його заховати?
— До комори. Там є їжа, а на дверях добрий, міцний засув. Там тепло. А ми можемо їсти те, що лежить у холодильниках і в холодильному боксі. Нам усім трьом вистачить до прибуття допомоги.
— Ми зараз це зробимо?
— Так, прямо зараз. Поки він не прокинувся.
Денні підняв ляду над проміжком у шинквасі, а вона, склавши руки Джека йому на грудях, на мить прислухалась до дихання свого чоловіка. Дихання було повільним, але рівномірним. З того, як від нього тхнуло, вона вирішила, що випити він мусив дуже багато… а він же встиг відвикнути. Вона подумала, що алкоголь і удар по голові пляшкою однаково спричинилися до того, що він вимкнувся.
Вхопивши чоловіка за ноги, Венді почала тягнути його по підлозі. Вона пробула заміжньою за ним майже сім років, він лягав на неї безліч разів — рахуймо тисячі, — але ніколи не усвідомлювала, який він важкий. Її дихання з болісним свистом входило і виходило з її пораненого горла. Проте почувалася вона краще, ніж протягом багатьох попередніх днів. Вона залишилась живою. Це безцінно, після того як смерть майнула так близько. І Джек також живий. Завдяки сліпій випадковості, радше ніж плану, вони, мабуть, натрапили на єдиний спосіб, який їм усім допоможе безпечно вибратись звідси.
Важко хекаючи, вона на мить зупинилась, тримаючи ступні Джека в себе біля стегон. Довколишня обстановка призвела їй на згадку крик старого капітана в «Острові скарбів», коли сліпий П’ю передав йому чорну мітку: «Ми їм іще покажемо!»
А далі вона згадала, ніяково, що за кілька секунд по тому старий морський вовк уже лежав мертвий.
— З тобою все гаразд, мамуню? Він… він дуже сильно важкий?
— Я впораюсь.
Вона знову почала його тягнути. Денні тримався поряд з Джеком. Одна рука в того спала з грудей, і Денні делікатно, з любов’ю, поклав її на місце.
— Ти певна, мамуню?
— Так. Так буде найкраще.
— Це як замкнути його у в’язниці.
— Тільки на якийсь час.
— Гаразд тоді. Ти певна, що зможеш це зробити?
— Так.
Але при тому сама справа все ще залишалась непевною. Денні бережно підтримував голову Джека, коли вони сунули через дверні пороги, але коли вони дісталися в кухню, його руки зісковзнули з масного волосся батька. Потилиця того стукнулась об підлогу, і Джек зі стогоном заворушився.
— Треба димом, — швидко бурмотнув Джек. — Біжи тепер, принеси мені ту каністру.
Венді з Денні обмінялися напруженими, зляканими поглядами.
— Допоможи мені, — промовила вона тихим голосом.
Якусь мить Денні стояв, наче паралізований батьківським обличчям, а потім судорожно рухаючись, опинився поряд і почав разом з нею тягнути за ліву ногу. Вони тягли його по кухонній підлозі з тією повільністю, що властива кошмарам, єдиними звуками було слабеньке комашине дзижчання флуоресцентних світильників і їхнє власне натруджене дихання.
Коли досягли комори, Венді опустила ноги Джека і відвернулася відсунути засув. Денні дивився вниз на батька, який знову лежав безтямно, розслаблено. Поки вони його тягнули, ззаду в нього з-за пояса штанів вилізла пола сорочки, і Денні подумав, чи тато такий п’яний, що йому не холодно. Здавалося неправильним замикати його в коморі, наче дикого звіра, але Денні ж бачив, що він намагався зробити з мамою. Ще навіть нагорі він знав, що тато збирається це зробити. Він почув у себе в голові, як вони лаються.
(«Якби ж то нам усім опинитися не тут. Або якби це було лише сном, який мені наснився вдома, у Стовінгтоні. Якби ж то»)
Засув застряг.
Венді його смикала щосили, але він не рухався. Вона не могла відтягнути цей клятий засув. Це було тупо і несправедливо… вона ж була відчинила комору без жодних проблем, коли заходила до неї по бляшанку супу. А тепер він не поворухнеться, і що їй робити? Вони не можуть покласти Джека в холодильному боксі; він там замерзне або задихнеться на смерть. Але якщо вони покинуть його тут і він очуняє…