Джек на підлозі знову поворухнувся.
— Я про це подбаю, — промурмотів він. — Я розумію.
— Мамуню, він прокидається! — застеріг її Денні.
Уже схлипуючи, вона смикнула засув обома руками.
— Денні? — Було щось ласкаво-загрозливе, хоча все ще притьмарене, в голосі Джека. — Це ти, друже-доку?
— Просто спи собі, тату, — промовив Денні нервово. — Зараз час спати, знаєш.
Він поглянув угору, на матір, яка так само боролося з засувом, і вмент зрозумів, у чому справа. Вона забула відкрутити засув, перш ніж його відтягувати. Маленька запірка стирчала у своїй заглибині.
— Отут, — промовив він стиха і відвів її тремтячі руки вбік; майже так само нехороше тремтіли його власні руки. Він підбив запірку сподом долоні, і засув легко відсунувся.
— Швидше, — сказав Денні. Він поглянув униз. Очі Джека знову заморгали, відкриваючись, і цього разу тато дивився прямо на нього, погляд його був навдивовижу строгим, допитливим.
— Ти все списав, — повідомив йому тато. — Я знаю, що так і було. Але воно десь тут. І я його знайду. Це я тобі обіцяю. Я його знайду…
Слова його знову потонули в нерозбірливості.
Венді штовхнула двері комори коліном, ледь завважуючи гострий запах сушених фруктів, що напливав звідти. Вона знову підхопила ступні Джека і затягла його досередини. Тепер Венді вже хрипко хекала, на межі своїх сил. Коли вона смикнула за ланцюжок, яким вмикалося світло, очі Джека знову заморгали й розплющились.
— Що це ти робиш? Венді? Що ти робиш?
Вона переступила через нього.
Він виявився спритним, на диво спритним. Рука його скинулась, і, щоб уникнути захвату, їй довелося відскочити вбік, тож вона буквально вивалилися крізь двері. Та він все ж таки встиг ухопитися за край її халата, почувся глибокий муркотливий звук, з яким роздиралась тканина. Джек уже стояв навкарачки, волосся звисало йому на очі, наче в якогось важкого звіра. Великого собаки… або лева.
— Чорти б вас обох узяли. Знаю я, чого ви хочете. Але вам того не отримати. Цей готель… він мій. Це я їм потрібен. Я! Я!
— Двері, Денні! — заверещала вона. — Замкни двері!
Денні штовхнув важкі дерев’яні двері, з грюком їх затріснувши, якраз у ту мить, коли Джек стрибнув. Двері замкнулись на клямку, і Джек безпорадно вдарився об них.
Маленькі ручки Денні вхопилися за засув. Венді була надто далеко, щоби йому допомогти; питання, чи Джек залишиться замкнутим, чи на волі, мусило розрішитися протягом двох секунд. Засув вислизнув з рук Денні, він знайшов його знову і штовхнув якраз тоді, коли клямка під ним почала скажено смикатися вгору і вниз. Потім вона завмерла, натомість почулося гупання: це Джек бився у двері плечем. Засув, сталевий болт чверть дюйма діаметром, не виказував ознак послаблення. Венді дозволила собі повільно видихнути.
— Випустіть мене звідси! — скаженів Джек. — Випустіть мене! Денні, чорт, я твій батько, і я хочу вийти звідси. Зараз же роби те, що я тобі кажу!
Рука Денні машинально потягнулася до засува. Венді її вхопила і притиснула собі між грудей.
— Слухайся свого батька, Денні! Роби, що я тобі кажу! Роби, бо я так з тебе шкуру злуплю, що ти цього ніколи не забудеш. Відчини ці двері, бо інакше я тобі голову нахер відірву!
Денні подивився на матір, блідий, як віконне скло.
Вони чули, як вривається в груди і виривається з них дихання Джека за півдюймом суцільного дуба.
— Венді, випусти мене звідси! Випусти мене зараз же! Ти, дешева п’ятицентова пиздо, фригідна курво! Випусти мене! Я тобі кажу! Випусти мене і я все забуду! Якщо не випустиш, я тебе нанівець скалічу! Я тобі кажу! Я тобі так завдам, що тебе рідна матір на вулиці не впізнає. А тепер відчиняйте двері!
Денні застогнав. Венді подивилась на нього і побачила, що син уже за мить знепритомніє.
— Ходімо, доку, — сказала вона, дивуючись спокійності власного голосу. — Це не твій тато говорить, пам’ятай. Це готель.
— Поверніться сюди і випустіть мене НЕГАЙНО! — заволав Джек. Почулося дряпання, тріск, це він шарпав зсередини двері нігтями.
— Це готель, — повторив Денні. — Це готель. Я пам’ятаю. — Але він оглядався через плече, і обличчя його кривилося, таке перелякане.
Розділ сорок сьомий
Денні
Була третя після полудня цього довгого, довгого дня.
Вони сиділи в своєму помешканні на великому ліжку. Денні машинально і безупинно вертів у руках лілову модель «фольксвагена» з монстром, що стирчав з люка на даху машини.