Усю дорогу, поки йшли через фойє, вони чули биття тата в двері, биття і його голос, захриплий і роздратовано сердитий, на кшталт голосу якогось безсильного короля: він плювався обіцянками покарань, вивергав брудну лайку, обіцяючи їм обом, що вони ще пошкодують про те, що зрадили його після всіх цих років, коли він собі жили рвав заради них.
Денні думав, що нагорі їм цього вже не буде чутно, але ті самі звуки батькового шалу чудово доносила вгору шахта кухонного міні-ліфта. Мамине обличчя було блідим, на шиї в неї були жахливі коричневі садна, там, де тато намагався її…
Він усе крутив і крутив у руках модель машини, татів подарунок за те, що він виконував усі уроки з читанок.
(…де тато намагався її надто сильно вхопити…)
Мама поставила якусь свою музику на маленькому програвачі, скрипливу платівку, повну сурм і флейт. Вона втомлено йому посміхалася. Він спробував посміхнутись навзаєм, але не зумів. Навіть з ввімкнутою гучно музикою він усе одно чув, як кричить до них тато і б’ється у двері тієї комори, наче якась тварина в клітці в зоопарку. А якщо татові захочеться в туалет? Що йому тоді робити?
Денні почав плакати.
Венді відразу ж стишила звук на програвачі і підхопила сина, почала гойдати в себе на колінах.
— Денні, любий мій, усе буде добре. Обов’язково. Якщо містер Хеллоран не отримав твого послання, хтось інший нагодиться. Щойно лишень закінчиться ця завірюха. Усе одно до того часу ніхто не зміг би сюди дістатися. Хоч містер Хеллоран, хоч будь-хто інший. А от коли буря закінчиться, усе знову стане добре. Ми звідси поїдемо. А знаєш, що ми зробимо навесні? Ми, всі втрьох?
Денні похитав головою, притиснутою до її грудей. Здавалося, що весна ніколи більше не настане знову.
— Ми поїдемо на риболовлю. Орендуємо човен і поїдемо ловити рибу, як тоді, минулого року на озері Четтертон. І, може, ти вловиш окуня нам на вечерю. А може, ми не впіймаємо нічого, але час напевне проведемо чудово.
— Я люблю тебе, мамуню, — сказав він і обняв її.
— Ох, Денні, я теж тебе люблю.
Надворі ухав і підвивав вітер.
Близько половини на п’яту, якраз коли почало губитися світло дня, крики припинилися.
На той час обоє вони перебували в неспокійному напівсні, Венді так і тримала Денні на руках і не прокинулась. Але Денні прокинувся. Чомусь ця тиша здавалася гіршою, загрозливішою за ті крики й удари в міцні двері комори. Чи тато знову заснув? Чи помер? Чи що?
(«чи він вибрався звідти?»)
Минуло хвилин з п’ятнадцять, і тишу порушило дратівне, грубе, металеве торохкання. Почулося важке рипіння, потім механічний стугін. Скрикнувши, прокинулась Венді.
Це знову почав їздити великий ліфт.
Вони дослухались до нього з широко розплющеними очима, обнімаючи одне одного. Ліфт їздив з поверху на поверх, відсовуючись, деренчала його решітка, брязкали, відчиняючись навстіж, мідні двері. Лунав сміх, п’яні вигуки, подеколи хтось звискував, щось розбивалося.
Навкруг них поставав до життя «Оверлук».
Розділ сорок восьмий
Джек
Він сидів на підлозі комори, розставивши простягнуті вперед ноги, між якими стояла коробка крекерів «Трісквіт», і дивився на двері[291]. Він один по одному жував ті крекери, не відчуваючи смаку; їв їх просто тому, що мусив бодай щось з’їсти. Коли він звідси вибереться, йому знадобиться сила. Багато сили.
Заразом подумалося, що ніколи в своєму житті він не почувався ще таким жалюгідним. Його розум і тіло вкупі складали обширний манускрипт болю. Голова боліла жахливо, і біль той похмільно сіпався. Були й усі супутні симптоми: у роті такий смак, ніби там граблями гній заскороджували, у вухах дзвеніло, серце билося в суперважкому, гупотливому ритмі, наче в тамтам. На додаток, після кидання на двері дико боліли обидва плеча, а горло саднило, вчувалось обідраним від безплідних криків. Праву долоню він собі розідрав об дверну клямку.
Та лишень йому тільки вибратися звідси, завдасть він тоді декому перцю.
Він жував «трісквіти» один по одному, відмовляючись скоритися своєму стражденному шлунку, який волів би все виригати назад. Він подумав про екседрин у себе в кишені, але вирішив почекати, поки шлунок трохи заспокоїться. Нема сенсу ковтати болетамівне, якщо можеш відразу ж його виблювати. Працюй мозком. Уславленим мозком Джека Торренса. Хіба ти не той парубок, що був цілився заробляти на життя власною кебетою? Джек Торренс, автор бестселерів. Джек Торренс, визнаний драматург, що отримав нагороду Нью-Йоркського гурту критиків. Джек Торренс, літератор, шанований мислитель, який у сімдесят років отримав Пулітцерівську премію за проникливу книгу мемуарів «Моє життя в двадцятому столітті»[292]. Будь що з цього лайна уварювалося до тієї ж ідеї — жити коштом власної кебети.
291
«Triscuit» — квадратні крекери з цілого зерна, які з 1903 року випускає компанія «Nabisco».
292
New York Drama Critics’ Circle — засноване 1935 року товариство, до якого входять 26 театральних критиків, які присуджують премію за найкращу п’єсу сезону; Pulitzer Prize — заснована 1917 року найавторитетніша в США премія за найкращий твір у журналістиці, музичній композиції та красному письменстві.