(«Бачиш? Тут жодних страховиськ»)
(«Авжеж, звісно, що нема. Вони хочуть виманити тебе. Вони хочуть, щоби ти зробила щось дурне, суто жіноче, і саме це ти зараз і робиш»)
Вона знов завагалася, жалюгідно заскочена, не бажаючи розлучатися з Денні і з безпечністю їх помешкання і в той же час відчуваючи нагальну потребу переконатися, що Джек все ще… безпечно упакований.
(«Звичайно ж, він там»)
(«Але ті голоси»)
(«Не було ніяких голосів. То все твоя уява. То вітер»)
— То не був вітер.
Звук власного голосу змусив її здригнутися. Але смертельна впевненість, що прозвучала в ньому, змусила її рушити вперед. Ніж хитався у неї при боці, ловлячи промінчики світла й відкидаючи відблиски на шовковисті шпалери. Її капці шепотіли по ворсу килима. Її нерви співали, наче дроти.
Вона дісталася рогу головного коридору і зазирнула за нього, розум заціпенів від того, що вона може там побачити.
Там не було чого бачити.
Після миті вигань вона завернула за ріг і вирушила вздовж головного коридору. Кожний крок у бік обляглого тінями сходового прозору посилював її тривогу і усвідомлення того, що вона полишає свого сплячого сина на самоті, беззахисним. Шурхіт власних капців по килиму вчувався дедалі гучнішим і гучнішим у її вухах; двічі вона озирнулася через плече, щоби переконати себе в тому, що ніхто не підкрадається ззаду до неї.
Досягши сходової клітини, вона поклала долоню на холодний верхній стовпчик перил. Дев’ятнадцять широких сходинок вели вниз, у вестибюль. Вона знала, бо достатньо часто їх рахувала. Дев’ятнадцять засланих килимовою доріжкою сходинок, і зблизька жодного Джека, що скорчився б на якійсь з них. Звичайно, ні. Джек замкнений у коморі на міцний сталевий засув за товстими дерев’яними дверима.
Але у вестибюлі темрява і, ох, там так повно тіней.
Пульс важко бився глибоко в її горлі.
Попереду й трохи ліворуч зяяли міддю насмішкувато відчинені двері ліфта, запрошуючи її ступити всередину, скуштувати найкращої поїздки в її житті
(«Ні, дякую»)
Усередині кабіна ліфта була завішана рожевими й білими креповими гірляндами серпантину. Посипана конфеті з пари вже розряджених трубчастих хлопавок. У лівому дальньому кутку лежала порожня пляшка з-під шампанського.
Вона відчула над собою порух і крутнулась глянути вгору вздовж дев’ятнадцяти сходинок, що вели в темний хол другого поверху, і не побачила там нічого; проте був тривожний ефект бокового зору, ніби якісь
(«істоти»)
відскочили назад, у глибшу темряву горішнього коридору за мить перед тим, як її очі встигли їх зафіксувати.
Вона знову подивилася на нижні сходи.
Безупинно пітніла її права долоня з затиснутій у ній колодкою ножа; вона переклала ніж у ліву руку, витерла праву долоню собі об рожевий махровий халат і переклала ніж назад. Майже несвідома того, що її розум дав команду тілу рухатись вперед, вона почала сходити донизу, спершу ліва ступня, потім права, ліва, потім права, її вільна рука легко сунулась по перилах.
(«Де ви, гуляки? Не дайте мені вас сполохати, агов, зграя запліснявілих простирадл! Хіба вам лякатися жінки з ножем! Нумо, утнемо трохи музики тутай! Нумо, додамо трохи життя!»)
Десять сходинок, дюжина, чортова дюжина.
Сюди, вниз, мутно сочилося жовтаве світло з холу першого поверху, і вона згадала, що, аби ввімкнути освітлення у фойє, їй треба скористатися вмикачами або біля входу до обідньої зали, або в офісі менеджера.
А втім, звідкілясь туди долинало світло, біле й приглушене.
Флуоресцентне, звісно. З кухні.
Вона затрималася на тринадцятій сходинці, намагаючись пригадати, чи вимикала вона його, чи залишила, коли вони йшли звідти з Денні. І просто не зуміла згадати.
Під нею, у фойє, бовваніли в омутах тіней крісла з високими спинками. Скло вестибюльних дверей було загнічено білістю одностайної ковдри наметеного снігу. Мідні цвяшки на диванних подушках ледь-ледь мерехтіли, неначе котячі очі. Там було не менше сотні місць, де сховатися.
Ноги в неї перетворились на дерев’яні диби від страху, вона продовжувала спуск.
Ось сімнадцята, ось вісімнадцята, ось дев’ятнадцята.
Вестибюльний поверх, мадам. Ступайте обережно.
Двері бальної зали стояли навстіж, виливаючи з себе назовні лиш темряву. Звідти, зсередини, чулося ритмічне цокотіння, наче там була бомба. Вона заціпеніла, потім згадала про годинник на камінній полиці, про той дзиґар під скляним ковпаком. Джек або Денні, мабуть, його завели… чи, може, він завівся сам, як усе інше в цьому «Оверлуку».