— Ох, Боже милесенький! — крикнула вона в затінений вестибюль і встромила кухонного ножа йому в поперек аж по саму рукоять.
Він укляк під нею, а потім закричав. Їй подумалося, що ніколи в цілому своєму житті вона не чула такого жахливого звуку; то було так, ніби верещать геть усі підлоги, і вікна, і двері цього готелю. Здавалося, цей крик лунає й лунає, поки Джек залишається заціпенілим долі під її вагою. Разом вони немов становили фігуру з салонної гри в шаради: вершник і кінь. От лишень тільки спина його картатої червоно-чорної фланелевої сорочки дедалі темнішала, просякала, розпливалася кров’ю.
Потім він упав обличчям униз, збрикнувши Венді з себе на її поранений бік, змусивши її застогнати.
Вона лежала якийсь час, хрипко дихаючи, нездатна поворухнутись. Уся вона, від краю до краю, гула нестерпним болем. З кожним вдихом щось злобно встромлялося в неї, а шия була мокрою від крові з обгризеного вуха.
Присутніми були тільки звуки її болісних намагань дихати та вітру і цокотіння годинника в бальній залі.
Нарешті вона присилувала себе підвестись і зашкутильгала в бік сходів. Діставшись туди, вона вхопилася за перила, з похнюпленою головою, хвилі млості перекочувалися через неї. Коли це трішки минулося, вона почала дертися вгору, наступаючи на цілу ногу і підтягуючи себе руками на перилах. Раз вона поглянула вгору, очікуючи побачити там Денні, але сходовий просвіт був порожнім.
(«Дякувати Богу, він усе це проспав, дякувати Богу, дякувати Богу»)
Через шість сходинок їй довелося відпочивати, голова похилена, її біляве волосся завитками звисає на перила і поза ними. Повітря з болісним присвистом проходило крізь її горло, наче в ньому виросли колючки. Правий бік у неї перетворився на якусь розпухлу, гарячу масу.
(«Нумо Венді вперед старе дівчисько замкнеш за собою двері а потім уже роздивишся на поранення ще тринадцять пройти не так уже й погано. А коли дістанешся верхнього коридору там можеш повзти. Я тобі дозволяю»)
Вдихнувши стільки повітря, скільки їй дозволили зламані ребра, вона напівпідтягнулася, напівупала на наступну сходинку. І на наступну.
Вона була на дев’ятій, майже на половині шляху, коли з-позаду і знизу неї почувся Джеків голос. Він глухо промовив:
— Ти, курво. Ти вбила мене.
Жах, чорний як північ, майнув крізь неї. Вона подивилася через плече і побачила, що Джек повільно підводиться на ноги.
Спина в нього була зігнута дугою, і вона побачила, що з неї стирчить руків’я кухонного ножа. Очі його, здавалося, ніби зіскулились, майже загубилися в складках блідої, обвислої шкіри навкруг них. Лівою рукою він в’яло тримався за держак молотка для роуку. Головка того була в крові. Майже в центрі її прилип клаптик рожевої тканини її махрового халата.
— Я тобі завдам ліків, — прошепотів він і почав клигати в бік сходів.
Підвиваючи від страху, Венді почала знову підтягувати себе вгору. Десять сходинок, дюжина, чортова дюжина. Але все одно коридор першого поверху здавався їй таким само далеким, як якийсь неприступний гірський пік. Вона вже геть захекалася, її бік протестуюче зойкав. Волосся дико метлялося туди-сюди в неї перед обличчям. Очі пекло від поту. Цокотіння дзиґаря під куполом у бальній залі, здавалося, заповнює її вуха, а акомпанементом йому — Джекове важке, мученицьке дихання, коли він почав лізти вгору по сходах.
Розділ п’ятдесят перший
Хеллоран прибуває
Леррі Дуркін був високим худим чолов’ягою з вовкуватим обличчям під буйною гривою рудого волосся. Хеллоран перестрів його, якраз коли той полишав сервісну станцію «Коноко», ховаючи своє вовкувате обличчя глибоко в армійського типу парці. Леррі більше не мав бажання займатися справами в таку бурю, не важило, з якого віддаля приїхав сюди Хеллоран, і ще менше бажання було в нього здавати в оренду один зі своїх двох снігоходів цьому чорному з дикими очима, який наполягав на тому, що йому необхідно піднятися нагору, в «Оверлук». Серед людей, які більшість свого життя прожили в маленькому містечку Сайдвіндері, той готель мав сморідну репутацію. Там вчинялися смертовбивства. Якийсь час закладом керувала зграя бандитів, а іншим часом також керував один розбишака-бізнесмен. І бодай які речі діялися в тім старому «Оверлуку», вони ніколи не потрапляли в газети, бо гроші мають змогу переконувати. Але людям у Сайдвіндері непогано про все було відомо. Більшість готельних покоївок були звідсіля, а покоївки багацько чого бачать.