(«Тримай його на дорозі, Дікі, старий друзяко»)
Він змусив себе ще на дрібку додати газу. Тепер стрілка спідометра прибилася зразу під п’ятдесятьма. Вітер вив і ревів. Фара прохромлювала темряву.
Через невідомий відтинок часу він виїхав на вигин заваленої по її берегах заметами дороги і побачив попереду якийсь мерехтливий спалах світла. Лише проблиск, який зразу ж сховався за піднесеною вгору складкою місцевого рельєфу. Проблиск той був таким коротким, що Дік взявся себе переконувати, що то була лише його уява, аж ген за іншим поворотом світло зблиснуло знову на кілька секунд, і вже трохи ближче. Цього разу не було питань щодо його справжності, Хеллоран достатньо разів бачив його під цим кутом раніше. Це був «Оверлук». Скидалось на те, що світло горить у ньому на першому й вестибюльному поверхах.
Деякі з його страхів — та частина, що мала до діла з вилітанням з дороги чи аварією снігохода на непоміченому повороті, — цілком розтанули і пощезли. Снігохід впевнено вписався в першу половину S-подібного повороту, який тепер пофутово точно пригадався Діку, й от тоді-то фара вихопила
(о боженьки ісусе рідний що це)
попереду серед дороги. Вирисуване різкими чорно-білими штрихами… Хеллоран спершу було подумав, що то якийсь навдивовижу великий гірський вовк, якого буря зігнала донизу з високих полонин. Далі, трохи наблизившись, він упізнав, що воно, і жахом йому перемкнуло горло.
Не вовк, але лев. Один з живоплотових левів.
Його морда була маскою з чорних тіней і пухнастого снігу, його стегна були напружено підібрані перед стрибком. І він стрибнув, сніг завихрився навкруг його поршневих задніх лап у беззвучному вибуху кришталевого спалаху.
Хеллоран з криком різко рвонув ручки керма праворуч, одночасно низько пригинаючись. Дряпливий, деручий біль продряпався по його обличчю, по шиї, по його плечах. Лижварську маску було роздерто до низу потилиці. Діка вибило зі снігохода. Він врізався в сніг, проорав у ньому доріжку, покотився.
Він відчував його, як той підходить до нього. Ніздрі Діку забило гірким запахом зеленого гостролиста. Велика лапа куща ляснула йому по підкрижжю, і Хеллоран пролетів десять футів у повітрі, розвиханий, наче якась ганчір’яна лялька. Побачив, як снігохід без свого вершника вдарився об дорожню огорожу і став дибки, його фара пошуковим прожектором майнула в небо. Машина перекинулася і застигла.
І тоді живоплотовий лев напав на нього. Затріщало і зашурхотіло. Щось, мов граблями, пройшлося по грудях його парки, роздираючи її. То могли бути грубі гілочки, але Хеллоран знав, що то пазурі.
— Тебе тут нема! — пронизливо закричав Хеллоран кущовому левові, що нарізав кола, підбираючись до нього. — Тебе тут зовсім немає!
Він важко звівся на рівні і подолав уже половину шляху до снігохода, перш ніж лев плигнув уперед, ударивши його по голові всіяною голочками лапою. Хеллоран побачив беззвучний вибух зірниць.
— Нема тут, — знов проказав він, але то вже було згасаючим мурмотінням. Коліна йому підломилися, кинувши його в сніг. Він поповз до снігохода, права половина його обличчя перетворилася на криваве кашне. Лев ударив його знову, перевернувши на спину, наче черепаху. Ще й грайливо гарчав.
Хеллоран силувався дістатись до снігохода. Те, що йому потрібно, було там. А тоді лев напосівся на нього знову, кігтячи й роздираючи.
Розділ п’ятдесят другий
Венді і Джек
Венді ризикнула кинути черговий погляд через плече. Джек був на шостій сходинці, чіпляючись за перила майже так само, як це робила вона. Він усе ще усміхався, і темна кров повільно сочилася з його вищиру, стікаючи вниз по улоговинці на його підборідді. Він оскалився до неї.
— Я таки ввіб’ю тобі мозок у голову. Ввіб’ю його геть нахер.
Він важко подолав наступну сходинку.
Паніка її підострожила, і навіть біль у правому боці трохи зменшився. Вона підсмикувала себе вгору швидко що було змоги, не зважаючи на біль, судорожно хапаючись за перила. Досягши верху, вона кинула погляд позад себе.
Замість того щоби зменшуватися на силі, Джек її ніби набирався дедалі більше. Він був усього лиш за чотири сходинки від верху, виміряючи цю дистанцію роуковим молотком у лівій руці і підтягуючись правою.
— Уже зразу в тебе за спиною, — захекано кинув він крізь свій кривавий усміх, немов прочитав був її думки. — Уже зовсім близько, курво. З ліками для тебе.
Вона спотикливо метнулася по головному коридору, притримуючи обома руками собі бік.