— Денні, — погукав він. — Денні, ходи-но сюди на хвилинку, ти де? Ти трохи нашкодив, і я хочу, аби ти вийшов і прийняв кару, як чоловік. Денні? Денні!
Розділ п’ятдесят четвертий
Тоні
(«Денні…»)
(«Денннііі…»)
Темрява і коридори. Він блукав крізь темряву і коридори, що були схожими на ті, які залягали в тілі готелю, але дещо іншими. Шпалеровані шовковистим папером стіни тягнулися вгору і вгору, і, навіть задравши голову, Денні не міг розгледіти стелі. Вона губилась у тьмяності. Усі двері стояли замкнені, і вони також здіймались у тьмяність. До геть усіх дверей попід вічками (у цих велетенських дверях вони була завбільшки як гарматний приціл), замість номерів апартаментів, було пригвинчено крихітні черепи з кістками.
І звідкись його кликав Тоні.
(«Денннііі…»)
Звідкілясь чулося гупання — те, що він його добре знав, — і хриплі крики, послаблені відстанню. Він не міг розібрати все дослівно, але тепер уже досить добре знав той текст. Він уже чув його раніше — і в своїх снах, в яв.
Він затримався, маленький хлопчик, неповних три роки як без підгузків, намагаючись з’ясувати, де він, де це він може бути. Тут був присутнім страх, але це був той страх, з яким він міг жити. Уже два місяці поспіль він жив у щоденному страху, рівень якого коливався від нудотного неспокою до цілком брутального жаху. З цим він міг жити. Але йому хотілось дізнатися, чому прийшов Тоні, чому він робить так, щоб ім’я Денні звучало в цьому коридорі, який ніколи не належав ні до реальних речей, ні до тієї країни сновидінь, де Тоні іноді показував йому дещо. Чому й де…
— Денні.
Далеко, вдалині цього велетенського коридору, майже така ж маленька, як сам Денні, показалася темна постать. Тоні.
— Де я? — погукав він стиха до Тоні.
— Спиш, — відповів Тоні. — Спиш у спальні твоїх мами і тата.
У голосі Тоні звучала печаль.
— Денні, — промовив Тоні, — твоїй мамі буде завдано великого болю. Можливо, вбито. Містера Хеллорана також.
— Ні!
Він схлипнув у якійсь віддаленій тузі, в жаху, що його, здавалося, пригашувало це сновидське, безживне довкілля. І разом з тим йому явилися образи смерті: мертва жабка розмазана по автостраді, немов якась зловісна печатка; татів зламаний годинник лежить на коробці з усяким мотлохом, призначеним на викидання; могильні камені, під кожним з яких лежить мрець; мертва сойка біля телефонного стовпа; холодні недоїдки, які мама зішкрібала з тарілок у темну пащу сміттєвого бака.
Проте він не міг порівнювати ці прості символи з мінливою, складною реальністю своєї матері; вона втілювала його дитяче уявлення про вічність. Вона існувала, коли не існувало його. Вона триватиме, коли його не стане знову. Він міг прийняти можливість власної смерті, він уже мав з нею справу під час зустрічі в номері двісті сімнадцять.
Але не її.
Не татової.
Ніколи-ніколи.
Він почав борсатись, і цей морок, і цей коридор почали розвіюватись. Фігурка Тоні стала химерною, розмитою.
— Не треба! — гукнув Тоні. — Не треба, Денні, не роби цього.
— Вона не мусить померти! Вона не помре!
— Тоді ти мусиш їй допомогти. Денні… ти зараз у такому місці, що ховається глибоко в твоєму власному розумі. У тому місці, де живу я. Я частка тебе самого, Денні.
— Ти Тоні. Ти не я. Я хочу до мами… Я хочу до своєї мамуні…
— Я не приводив тебе сюди, Денні. Ти сам себе привів. Бо ти знав.
— Ні…
— Ти завжди це знав, — продовжував Тоні, почавши підходити ближче. Оце вперше Тоні почав підходити ближче. — Ти глибоко всередині себе, в тому місці, куди не дістається ніщо. Ми самі тут ненадовго, Денні. Це такий «Оверлук», у який ніколи нема ходу нікому. Жодні годинники тут не працюють. Жодні ключі до них не підходять, і їх ніколи не можна завести. Ці двері ніколи не прочинялися, і ніхто ніколи не зупинявся в цих номерах. Але ти не можеш залишатися тут надовго. Бо воно наближається.
— Воно… — боязко прошепотів Денні, й відразу по тому те безладне гахкання здалося ближчим, гучнішим. Його жах, холодний, віддалений якусь мить тому, перетворився на річ більш актуальну. Тепер уже можна було розібрати слова. Надривні й облудливі; вони вимовлялися якимсь підробленим під його тата хрипким голосом, але то був не тато. Тепер він це зрозумів. Він знав
(«Ти сам себе привів. Бо ти знав»)
— Ой, Тоні, хіба це мій тато? — закричав Денні. — Невже це тато йде по мене, щоби схопити?