Тоні не відповів. Та Денні й не потребував відповіді. Він знав. Тут тягся, тривав роками якийсь безкінечний, моторошний бал-маскарад. Потроху-помалу, потайно і тихо, як відсотки на банківському рахунку, нагромаджувалося певне могуття. Могуття, присутність, форма — це всього лиш слова, і жодне з них нічого не означає. Воно має багато масок, але все воно є єдиною сутністю. Тепер, десь, воно вишукує його. Воно ховається за обличчям тата Денні, воно імітує татів голос, воно вбране в татів одяг.
Але воно не його тато.
Воно не його тато.
— Я мушу їм допомогти! — схлипнув Денні.
І тепер Тоні стояв прямо перед ним, і дивитися на Тоні — це було, наче дивитися у якесь магічне дзеркало й бачити себе через десять років, широко посаджені і дуже темні очі, тверде підборіддя, гарно окреслені губи. Волосся було світлим, як у матері, але в його рисах обличчя відбивалися батьківські, так, наче Тоні — наче цей Деніел Ентоні Торренс, яким він колись стане, — підпарубок, заскочений між батьком і сином, привид обох, їх сплав.
— Ти мусиш спробувати допомогти, — сказав Тоні. — Але твій батько… він тепер на боці готелю, Денні. І саме з ним бажає бути. А цей готель бажає тебе, бо воно дуже захланне.
Тоні пройшов повз нього, зникаючи серед тіней.
— Зачекай! — крикнув Денні. — Що я можу…
— Він уже близько, — сказав Тоні, не стишуючи ходи. — Ти мусиш тікати… ховатися… триматись від нього подалі. Триматись подалі.
— Тоні, я не можу!
— Але ти вже почав, — сказав Тоні. — Ти згадаєш те, про що забув твій батько.
Він зник.
А звідкілясь зблизька почувся голос його батька, холодно улесливий:
— Денні? Ти можеш виходити, доку. Трохи нашльопаю, от і все. Прийми це, як чоловік, та й буде по всьому. Вона нам не потрібна, доку. Тільки ти і я, правильно? Коли ми проведемо це невеличке… покарання… і воно опиниться позаду, залишимося тільки ти і я.
Денні побіг.
Позаду нього крізь незграбну личину нормальності прорвався справжній норов цього створіння.
— Виходь сюди, ти, дрібний гівнюк! Зараз же!
Довгим коридором, хекаючи, хапаючи повітря. За ріг. Один просвіт угору сходами. І поки він біг, стіни, що були такими високими й віддаленими, почали знижатися; килим у нього під ногами, що був лише невиразно плямистим, набрав знайомого чорно-синього візерунку, в’юнкого і переплутаного; двері знову отримали нумерацію, і за ними загули гулянки, що були тою самою однією вечіркою, яка тривала й тривала, заюрмлена багатьма поколіннями гостей. Повітря навкруг нього, здавалося, мерехтить, удари молотка по стінах долітали луною із відголосками. Він неначе прорвався крізь якусь тонку плацентарну утробу зі сну до
килима перед Президентським люксом на третьому поверсі; поряд з ним закривавленою купою лежали тіла двох одягнених у костюми і вузькі краватки чоловіків. Колись їх було розстріляно рушничним вогнем, а тепер вони почали ворушитися перед ним і підводитись.
Денні набрав повітря, щоби крикнути, але не крикнув.
(«!!ФАЛЬШИВІ ЛИЧИНИ!! ВИ НЕСПРАВЖНІ!!»)
Просто в нього на очах вони вицвіли, як старі фотографії, і щезли.
Але знизу негучно доносилися звуки ударів молотка по стінах, вони спливали сюди, нагору, крізь шахту ліфта і сходовими просвітами.
Керівне могуття «Оверлука» в машкарі його батька спотикливо бродило по першому поверху.
Щебнисто рипнули, відчиняючись, двері за спиною в Денні.
Вигулькнула гниюча жінка в зотлілій шовковій вечірній сукні, її пожовклі потріскані пальці були унизані обліпленими нашаруваннями патини перснями. Жирні оси сонно повзали по її обличчю.
— Заходь, — прошепотіла вона йому, усміхаючись чорними губами. — Заходь, ми танцювааатимемо таааанго…
— Фальшива личина! — прошипів він. — Несправжня!
Вона панічно відсахнулась назад від нього і під час свого відступу вицвіла і щезла.
— Де ти? — кричало воно, але цей голос усе ще звучав тільки в голові Денні. Він чув, що те створіння, яке одягло на себе личину Джека, поки ще внизу, на першому поверсі… і дещо інше він почув.
Високе дзижчання мотора, що наближається.
У Денні перехопило подих, він тихо зойкнув. Це чергова машкара готелю, чергова ілюзія? Чи це Дік? Йому хотілося — хотілося розпачливо — вірити, що це саме Дік, але він не наважився ризикнути.
Денні відступив у головний коридор, а потім вирушив одним з його відгалужень, підошви шепотіли по ворсу килима. Замкнені двері супилися на нього, точно як вони робили це в його снах, у видіннях, але зараз він перебував у світі реальних речей, де грати треба було безпомильно.