— Нумо побачимо, чи будеш ти тепер свої капризи й фокуси показувати, — бурмотіло воно. — Міркуй, я не вчора народжений. І не з ваговоза з сіном упав головою, слава Богу. Я виконаю зараз свій батьківський обов’язок щодо тебе, хлопче.
Денні промовив:
— Ти не мій тато.
Воно зупинилось. Якусь мить воно мало дійсно розгублений вигляд, немов непевне — хто або що воно є. Потім воно знову рушило вперед. Свиснув молоток, угативши в дверну панель, двері гулко бовкнули.
— Ти брехун, — сказало воно. — Ким же іншим я можу бути? У мене дві родимки, я маю пупок чашечкою і навіть прутень, хлопчику мій. Спитай у своєї матері.
— Ти маска, — сказав Денні. — Просто фальшива личина. Єдина причина, чому цей готель змушений тебе використовувати, це тому що ти не такий мертвий, як інші. Але коли він з тобою закінчить, ти станеш зовсім нічим. Ти мені нестрашний.
— Я тебе настрахаю! — завило воно. Молоток дико свиснув, угативши в килим між ступень Денні. Денні не відсахнувся.
— Ти брехав про мене! Ти змовився з нею! Ви замишляли проти мене! І ти обманював! Ти списав на останньому іспиті! — На Денні спалахнули його очі з-під кущастих брів. У них вгадувалося божевільне лукавство. — Я й це знайду. Воно десь у підвалі. Я його знайду. Вони пообіцяли мені, що я зможу дивитися все, що забажаю.
Воно знову підняло молоток.
— Авжеж, вони обіцяють, — сказав Денні, — але вони брешуть.
Молоток застиг на вершечку замаху.
Хеллоран почав опритомнювати, але Венді перестала плескати його по щоках. Мить тому слова «Ти брехав! Ти списав на останньому іспиті» допливли крізь ліфтову шахту, неясні, ледь чутні за вітром. Звідкілясь, з самісінької глибини західного крила. Вона була майже певна, що долинули вони з третього поверху і що Джек — те, що заволоділо Джеком, — уже знайшло Денні. Тепер ні вона, ні Хеллоран нічого не зможуть вдіяти.
— Ох, доку, — промурмотіла вона. Сльози затуманили їй очі.
— Сучий син зламав мені щелепу, — пробелькотів Хеллоран, — ох, моя голова…
Він заворочався, сідаючи. Його праве око під пурпуровим синцем швидко запухало. Проте він роздивився Венді.
— Міссус Торренс…
— Шшшш, — шепнула вона.
— Де хлопчик, міссус Торренс?
— На третьому поверсі, — відповіла вона. — Зі своїм батьком.
— Вони брешуть, — знову повторив Денні.
Щось промайнуло в нього в мозку, спалахнувши метеором, занадто блискавично, занадто яскраво, щоби його можна було вхопити й утримати. Тільки хвіст від тієї думки залишився.
(«воно десь у підвалі»)
(«ти згадаєш те, про що забув твій батько»)
— Ти… ти не можеш таким чином говорити зі своїм батьком, — промовило воно захрипло. Молоток затремтів, опустився. — Ти тільки сам собі все погіршуєш. Свою… свою кару. Робиш гірше.
Воно п’яно похитнулося, вдивляючись у Денні плаксиво-сентиментальними очима, повними до себе жалю, який почав обертатись на ненависть. Знову почав підніматися молоток.
— Ти не мій тато, — знову промовив Денні. — А якщо там, усередині тебе, залишилася бодай крихта від мого тата, він знає, що вони тут брешуть. Усе тут брехня і обман. Як ті шулерські, заряджені свинцем гральні кості, що їх тато поклав мені в панчоху минулого Різдва, як ті подарунки, які кладуть у крамниці на вітрину, а мій тато каже, що там нічого нема у них всередині, ніяких подарунків, то просто пусті коробки. Просто на показ, так каже мій тато. А ти воно, ти не мій тато. Ти цей готель. А коли ти отримаєш те, чого бажаєш, ти не даси моєму тату нічого, бо ти жадібне. І мій тато це знає. Ти примусило його пити Оте Погане. Це єдиний спосіб, яким ти могло його запопасти, ти брехлива, фальшива личина.
— Брехун! Брехун! — ці слова пролунали тоненьким виском. Піднятий молоток скажено дрижав.
— Ну, давай, бий мене. Але ти ніколи не отримаєш від мене того, що тобі хочеться.
Обличчя перед Денні змінилося. Важко було б сказати як; не було там опливання чи злиття рис. Тіло тихенько затремтіло, а тоді закривавлені долоні розкрилися, наче зламані клешні. Молоток випав з них, глухо вдарившись об килим. І то було все. Але раптом там з’явився тато, він дивився на сина в смертельній агонії і печалі, такій величезній, що серце Денні спалахнуло в грудях. Губи вигнулися донизу тремтливим луком.
— Доку, — промовив Джек Торренс. — Тікай. Мерщій. І пам’ятай, як сильно я тебе люблю.