— Діку! Діку! — закричав Денні. Він намагався підтримувати матір, щоби допомогти їй дійти до снігохода. Одяг, який він приніс для них обох, валявся розкиданий там, де вони були впали і де зараз стояли. Хеллоран тільки зараз усвідомив, що жінка стоїть у піжамному халатику, Денні без куртки, а надворі не більш як десять вище нуля.
(«боже мій вона ж іще й боса»)
Він побрів назад через сніг, дорогою підбираючи її пальто й чобітки, куртку Денні, розпаровані рукавиці. А потім побіг назад до них, провалюючись раз у раз по стегна у сніг, змушений пробивати собі дорогу.
Венді була жахливо бліда, збоку на шиї в неї була кров, кров, що тепер замерзала.
— Я не можу, — бурмотіла вона. Не більше, як напівпритомна. — Ні, я… не можу. Вибачте.
Денні благально подивився на Хеллорана.
— Усе буде окей, — сказав Хеллоран і знову підхопив її. — Ходімо.
Вони втрьох вирушили туди, де був круто розвернувся й різко став снігохід. Хеллоран посадив жінку на пасажирське сидіння й одяг на неї пальто. Він підняв її ступні — вони були дуже холодними, але поки що не промерзли — і почав їх швидко розтирати курткою Денні, і тільки потім взув у чобітки. Лице Венді було білим, як алебастр, очі наполовину прикриті повіками і затуманені, але вона почала тремтіти. Хеллоран подумав, що це гарний знак.
Позаду них готель струсонула серія з трьох вибухів. Жовтогарячі спалахи освітили сніг.
Денні приклався губами до Хеллоранового вуха і щось прокричав.
— Що?
— Я кажу, нам оте потрібне?
Хлопчик показував на червону каністру, що косо стирчала в снігу.
— Гадаю, що так.
Дік підібрав каністру і струснув. У ній ще був бензин, хоча він не міг визначити скільки. Він прив’язав каністру ззаду до снігохода, кілька разів розпочинаючи цю роботу знову, перш ніж виконав її як слід, бо пальці в нього заніміли. Оце він лише зрозумів, що загубив рукавиці Говарда Коттрелла.
(«ось лишень виберуся звідси моя сестра сплете тобі дюжину пар, Гові»)
— Залізай! — крикнув Хеллоран хлопчику.
Денні відсахнувся.
— Ми замерзнемо!
— Треба об’їхати кругом до реманентного складу! Там є всяке… ковдри… щось таке. Сідай позаду матері!
Денні забрався, і Хеллоран вивернув голову, щоби прокричати в обличчя Венді:
— Міссус Торренс! Тримайтесь за мене! Ви зрозуміли? Тримайтеся!
Вона обхопила його руками і притулилася щокою до його спини. Хеллоран завів снігохід і делікатно подав газ, щоби зрушити з місця без ривка. Ця жінка ледве трималася за нього, а якщо вона посунеться назад, та сама завалиться і своєю вагою скине хлопчика.
Вони почали рух. Дік зробив снігоходом коло, а далі вони попрямували в західний бік, паралельно готелю. Хеллоран додав обертів, щоби дугою об’їхати готель ззаду до реманентного складу.
На недовгу мить вони ясно побачили фойє «Оверлука». Газове полум’я, що здіймалося вгору крізь розтрощену підлогу, було як велетенська свічка на іменинному торті, сліпучо жовте в серцевині, навкруг якої мерехтіли по краях блакитні язички. У ту мить здалося, ніби це полум’я лише освітлює, не руйнує. Вони побачили реєстраційну стійку з її срібним дзвоником, зображення придатних у цьому готелі кредитних карток, старомодний, прикрашений гербами, касовий апарат, маленькі декоративні килимки, крісла з високими спинками, набиті кінським волосом пуфики. Денні побачив той маленький диван біля каміна, на якому сиділи три черниці, коли він з мамою і татом приїхав у цей готель — у день його закриття. Але справжнє його закриття було зараз.
Потім снігова кучугура на ґанку перекрила вид. За мить вони вже об’їжджали поодаль західний бік готелю. Ще вистачало світла, щоб усе бачити без фари снігохода. Уже палали обидва верхні поверхи, вистрелюючи з вікон полум’яними вимпелами. Лискуча біла фарба почала чорніти й відлущуватись. Віконниці, які прикривали мальовничі панорами, що відкривалися з Президентського люкса, — віконниці, які Джек, як вимагала інструкція, ретельно закріпив ще в середині жовтня, — тепер висіли палаючими головешками, демонструючи за собою широку, потрощену темряву, наче беззубий рот регоче беззвучним передсмертним хрипом наостанок.