Вона почала мити посуд. Стоячи спиною до нього, промовила:
— Джеку. Я собі все думала.
— Що саме?
Він підкурив сигарету тремтячими руками. Жодного похмілля цього ранку, аж дивно. Лише трясучка. Він кліпнув. У миттєвій темряві злетів велик, ударився об лобове скло, по ньому зірчасті тріщинки. Завищали шини. Застрибав ліхтар.
— Я хочу з тобою побалакати про… про те, що нам із Денні було б найкраще. Для тебе також, мабуть. Не знаю. Гадаю, нам варто було давно про це поговорити.
— Можеш зробити для мене дещо? — спитав він, дивлячись на хисткий кінчик сигарети. — Зробиш мені ласку?
— Яку? — голос її прозвучав глухо, відчужено.
Він дивився їй в спину.
— Давай побалакаємо про це за тиждень. Якщо в тебе ще буде бажання.
Тепер вона обернулася до нього, руки в мереживі піни, її гарненьке обличчя бліде й зневірене.
— Джеку, твої обіцянки несерйозні. Ти просто відтягуєш…
Вона обірвала себе, дивлячись йому в очі, заворожена, раптом непевна.
— За тиждень, — повторив він. Його голос утратив всю силу, впавши до шепоту. — Прошу. Я нічого не обіцяю. Якщо захочеш і тоді побалакати, побалакаємо. Будь про що, про що сама захочеш.
Вони довгенько дивилися одне на одного через осяяну сонцем кухню, а коли вона, не промовивши більше нічого, знову відвернулася до посуду, Джека почало теліпати. Боже, як йому треба було випити. Бодай лиш чарчинку, щоби світ набрав реальної перспективи…
— Денні казав, що йому наснилося, ніби ти потрапив в аварію, — раптом промовила вона. — Курйозні сни в нього бувають. Він це сказав сьогодні вранці, коли я його одягала. Щось було таке, Джеку? В тебе була аварія?
— Ні.
До полудня нестерпна жага випити перетворилася на безтемпературну лихоманку. Він поїхав до Ела.
— Ти сухий? — запитав Ел, перш ніж його впустити. Сам він мав жахливий вигляд.
— Сухий як порох. Ти схожий на Лона Чейні у «Привиді опери»[48].
— Давай, заходь.
До вечора вони грали у віст. Не пили.
Минув тиждень. З Венді вони майже не балакали. Але він знав, що вона весь час спостерігає, не вірячи. Він пив чорну каву без цукру і безкінечну, бляшанка за бляшанкою, кока-колу. Одного вечора він випив цілий шестизарядний пакунок коли, а потім бігав до вбиральні і блював нею. Рівень вмісту пляшок у домашньому барі не зменшувався. Після уроків він заїжджав до Ела Шоклі — Венді ненавиділа Ела Шоклі дужче, аніж будь-кого в своєму житті, — а коли повертався додому, вона присягтися могла, що дочула шотландський віскі або джин у його диханні, проте Джек розмовляв з нею перед вечерею ясно, пив каву, після вечері грався з Денні, ділячись із ним колою, читав йому перед сном якусь казку, а потім сідав перевіряти учнівські роботи, наливаючи сам собі чашку за чашкою чорну каву, тож вона змушена була припустити, що помилялася.
Минали тижні, і те непромовлене слово ховалося дедалі глибше від кінчика її язика. Джек відчував його відступ, але розумів, що повністю воно ніколи не відступить. Усе почало потроху налагоджуватися. А тоді Джордж Гетфілд. Він знову не стримав норову, цього разу цілком тверезий.
— Сер, ваш абонент так само не…
— Алло? — голос Ела, захеканий.
— Продовжуйте, — суворо промовила операторка.
— Еле, це Джек Торренс.
— Джекі-бой! — непідробна радість. — Як ти там?
— Добре. Дзвоню просто, щоби подякувати. Я отримав ту роботу. Це чудово. Якщо я й заблокований снігом на всю зиму не зможу закінчити ту кляту п’єсу, я її вже ніколи не закінчу.
— Закінчиш.
— Як справи? — спитав Джек нерішуче.
— Сухий, — відгукнувся Ел. — А ти?
— Як порох.
— Часто кортить?
— Щодня.
Ел розсміявся:
— Мені відомий цей розклад. Але не розумію, Джеку, як ти утримався, не запив після тої халепи з Гетфілдом. То було понад будь-які очікування.
— Насправді я сам собі тоді напаскудив, — уникливо промовив він.
— От, чорт. Десь під весну я накручу Раду. Ефінґер уже каже, що, мабуть, вони діяли надто поспішливо. А якщо ще з твоєю п’єсою вийде щось путнє…
— Так. Слухай, Еле, я залишив малого в машині. Бачу, його там, схоже, вже нетерплячка бере…
— Авжеж. Розумію. Гарної зими тобі там у горах, Джеку. Радий був допомогти.
— Дякую ще раз, Еле.
Він повісив слухавку, заплющив очі в кабінці і знову побачив той розчавлений велик, той стрибаючий ліхтар. Наступного дня в газеті з’явилася замітка, либонь, просто аби чимсь місце заповнити, але власника не було названо. Чому велосипед опинився там серед ночі, назавжди залишиться для них таємницею, і мабуть, так воно на краще.
48
Lon Chaney (1883—1930) — знаменитий актор німого кіно; грим, який він вигадав для себе в ролі привида у фільмі жахів «The Phantom of the Opera» (1925), вважається еталонним у цьому жанрі.