(«давай виходь мерщій вже ніґґа твій масса тебе кличуть»)
Його пальці міцно обхопили держак одного з молотків, відчуваючи його приємність
(«пошкодуєш лозину — зіпсуєш дитину»)
Його очі стали порожніми в мерехтливій під відблисками пожежі темряві. А й справді, це буде жест милосердя до них обох. Вона геть скалічена… стражденна… а здебільшого в цьому
(«в усьому»)
цього клятого хлопця вина. Безсумнівно. Він покинув свого рідного татуся там, у пожежі. Якщо добре подумати, це збіса дуже близько до вбивства. Батьковбивство, так це називається. Вельми підла річ.
— Містере Хеллоран?
Її голос був тихим, слабеньким, кислим. Йому не вельми сподобалися її інтонації
— Діку!
Хлопчик уже рюмсав, у жаху. Хеллоран витяг молоток зі стійки і повернувся до потоку білого світла, що лилося з фари снігохода. Його ступні непевно човгали по підлозі реманентного складу, наче ступні якоїсь механічної іграшки, яку завели й запустили в рух.
Раптом він зупинився, здивовано дивлячись на молоток у своїх руках, і запитав в себе зі зростаючим жахом, що це було, про скоєння чого він щойно був думав? Вбивства? Він дійсно думав про вбивства?
На мить цілком весь його мозок, здавалось, заповнив сердитий, слабенько підцьковуючий голос:
(«Зроби це! Зроби це, ти, слабкий у колінках ніґґер без яєць! Убий їх! УБИЙ ЇХ ОБОХ!»)
Тоді він жбурнув молоток позад себе з шепітливим нажаханим скриком. Той грюкнув, упавши в кутку, де лежали попони, одною зі своїх двох головок націлений на нього, немов у непромовленій пропозиції.
Хеллоран кинувся навтьоки.
Денні сидів на сидінні снігохода, і Венді його безсило обнімала. Його обличчя сяяло від сліз, він весь трусився, наче в болотній лихоманці. Цокотячи зубами, він спитав:
— Де ти був? Ми перелякалися!
— Тут підходяще місце, щоби лякатися, — повільно промовив Хеллоран. — Навіть якщо цей готель згорить вщент, до фундаменту, ніхто мене знову не затягне сюди ближче, ніж на сто миль. Ось, міссус Торренс, загорніться в оце. Я допоможу. І ти теж, Денні. Зроби собі так, щоби став схожим на араба.
Він обкутав Венді двома ковдрами, зробивши з одної щось на кшталт каптура, щоби їй прикрити голову, і допоміг Денні обв’язатися його ковдрами так, щоби не поспадали.
— Ну, а тепер тримайтеся щосили, бо полетимо чимдуж, — сказав він. — У нас ще довга дорога попереду, але найгірше для нас уже позаду.
Він об’їхав реманентний склад, а потім спрямував снігохід назад по їх власному сліду. «Оверлук» уже був суцільним смолоскипом. Величезні діри прожерло в нього по боках, і там усередині, то зростаючи, то стишуючись, вирувало червоне пекло. По обвуглених жолобах і ринвах стікав паруючими водоспадами розталий сніг.
Вони задзижчали вздовж передньої галявині, шлях було добре освітлено. Гранатово мерехтіли снігові дюни.
— Дивіться! — крикнув Денні, коли Хеллоран пригальмував перед виїзними воротами. Хлопчик показував у бік ігрового майданчика.
Усі живоплотові створіння стирчали на своїх нормальних місцях, але були вони оголеними, почорнілими, посохлими. Їхнє мертве гілляччя у відсвітах полум’я скидалося на хитросплетені кістяні ґрати, навкруг них розсіялося їх маленьке листя, немов опалі пелюстки.
— Вони мертві! — кричав Денні істерично й переможно. — Мертві! Вони мертві!
— Шшшш, — сказала Венді. — Усе гаразд, любий. Усе гаразд.
— Агов, доку, — сказав Хеллоран. — Нумо, поїдемо кудись, де тепло. Ти готовий?
— Так, — прошепотів Денні. — Я давно-давно готовий…
Хеллоран протиснувся крізь просвіт між ворітницею і стовпом. За якусь мить вони вже опинилися на дорозі, спрямовані назад, у бік Сайдвіндера. Дзижчання двигуна снігохода стишувалося, поки не загубилося серед безустанного ревіння вітру. Вітер торохкав оголеним гілляччям живоплотових тварин, видаючи глухі, ритмічні, безвідрадні звуки. Пожежа то зростала, то стишувалася. Через деякий час після того, як зникло дзижчання двигуна снігохода, провалився досередини дах «Оверлука» — спершу в західному крилі, потім у східному, а за пару секунд впав і центральний дах. Величезний вир іскор і палаючих уламків спіраллю зметнувся у виючу зимову ніч.
Жмут палаючих ґонтин та розжареної ізоляційної прокладки занесло вітром крізь розчинені двері до реманентного складу.
Невдовзі склад почав горіти також.
Їм іще залишалося двадцять миль до Сайдвіндера, коли Хеллоран зупинився, щоби залити залишок бензину в бак снігохода. Він дедалі дужче непокоївся за Венді Торренс, яка на позір ніби відпливала від них. А їхати було ще так далеко.