Якийсь час вони сиділи мовчки. Венді стиха похитувалася назад-вперед у своєму кріслі-гойдалці, Хеллоран курив, поклавши ступні на перила ґанку. Піднявся легкий вітерець, промайнув секретною стежкою крізь сосни, але майже не поворухнув волосся Венді. Вона його коротко обстригла.
— Я вирішила прийняти Елову — містера Шоклі — пропозицію, — промовила вона.
Хеллоран кивнув.
— Звучить так, ніби робота хороша. Щось, у чому може знайтися цікавість для вас. Коли ви починаєте?
— Відразу після Дня праці. Коли ми з Денні звідси поїдемо, то відразу в Меріленд, пошукати помешкання. Мене дійсно переконала брошура Торговельної палати, знаєте. Місто там, схоже, гарне, в якому варто ростити сина. І я радо почну працювати знову, перш ніж ми зариємося надто глибоко в ті гроші, що залишилися зі страховки Джека. Там ще більше сорока тисяч доларів. Достатньо, щоби послати Денні в коледж, і ще потім залишиться йому на початковий період, якщо їх правильно вкласти, звісно.
Хеллоран кивнув.
— Ваша ма?
Вона поглянула на нього і в’яло усміхнулась.
— Гадаю, Меріленд достатньо далеко.
— Ви не забудете про старих друзів, авжеж?
— Денні мені не дозволить. Сходіть туди, побачитеся, він чекав весь день.
— І я так само. — Від підвівся й обсмикнув собі на стегнах білі кухарські штани. — З вами обома все буде гаразд, — повторив він. — Хіба ви цього не відчуваєте?
Венді подивилася вгору на нього, і цього разу її усмішка була теплішою.
— Так, — сказала вона. Взяла його руку і поцілувала. — Інколи мені здається, що відчуваю.
— Креветки по-креольськи, — промовив він, рушаючи з ґанку. — Не забудьте.
— Не забуду.
Він пройшов униз схилом, потім по гравійній стежині, що вела до причалу, а тоді по битим погодою й часом дошках до кінця, де, звісивши ноги в прозору воду, сидів Денні. Далі озеро поширювалося, віддзеркалюючи сосни на своїх берегах. Місцевість навкруги була гірською, але гори старі, заокруглені і пригладжені часом. Саме такими вони Хеллорану й подобалися.
— Багато наловив? — запитав Хеллоран, сідаючи поруч з Денні. Він зняв один черевик, потім другий. І, зітхнувши, дозволив своїм ступням опуститися в прохолодну воду.
— Ні. Але зовсім недавно в мене клювало.
— Ми візьмемо човен завтра вранці. Треба виїхати на середину, якщо хочеш впіймати їстівну рибу, хлопчику мій. Отам, подалі, аж ген там і залягає велика риба.
— Яка велика?
Хеллоран знизав плечима.
— О… акули, марліни, кити, такого типу риба.
— Тут нема ніяких китів!
— Атож, синіх китів нема. Звісно, що немає. Тутешні виростають не більше вісімдесяти футів завдовжки. Рожеві кити.
— Як вони можуть заплисти сюди з океану?
Поклавши долоню на голову Денні, Хеллоран скуйовдив йому рудувато-золотаве волосся.
— Вони пливуть вгору проти течії. Ось як.
— Справді?
— Справді.
Вони помовчали, задивившись вдалечінь, на гладінь озера, Хеллоран просто думав. Подивившись знову на Денні, він побачив, що в очах хлопчика стоять сльози.
Поклавши руку йому на плечі, він спитав:
— Що з тобою?
— Нічого, — прошепотів Денні.
— Сумуєш за своїм татом, авжеж?
Денні кивнув.
— Ти завжди знаєш.
Одна сльозинка викотилася з кутика його правого ока і тепер повільно спливала вниз по щоці.
— Ми не можемо мати ніяких секретів, — погодився Хеллоран. — Отак воно ведеться.
Дивлячись на свою вудку, Денні сказав:
— Іноді мені хочеться, щоби то був я. То моя вина. У всьому винен я.
Хеллоран сказав:
— Тобі не до душі говорити про це при мамі, авжеж?
— Так. Вона хоче взагалі забути про все, що там було. Я теж, але…
— Але ти не можеш.
— Не можу.
— Тобі треба поплакати?
Хлопчик почав було щось казати, але його слова проковтнули схлипи. Він похилив голову на плече Хеллорану і плакав, сльози по його обличчю тепер лилися потоками. Хеллоран обійняв його, але не говорив нічого. Хлопчику потрібно буде ще не раз і не два виплакуватися, він це розумів, а також те, що, на щастя Денні, він ще достатньо юний, щоби це могти. Сльози, що гоять, це ті самі сльози, які пригнічують і картають.
Коли Денні трохи заспокоївся, Хеллоран сказав:
— Ти через це перейдеш. Зараз ти так не думаєш, але ти впораєшся. Ти маєш ся…
— Краще б я його не мав! — задихнувся Денні, голос його все ще бринів слізьми. — Краще б я його ніколи не мав!
— Але ти маєш, — заспокійливо промовив Хеллоран. — На краще це чи на гірше. Твоєї згоди ніхто не питав, хлопчику маленький. Але найгірше вже позаду. Ти можеш поговорити зі мною, раптом щось, колись піде не так. А якщо щось зовсім важке трапиться, просто поклич мене і я приїду.