— Навіть якщо я житиму аж в Меріленді?
— Навіть туди.
Вони затихли, спостерігаючи, як за тридцять футів від причалу завертівся поплавок. Потім Денні спитав, так тихо, що майже нечутно:
— Ти будеш моїм другом?
— Завжди буду, скільки буду тобі потрібний.
Хлопчик його міцно обійняв, і Хеллоран обійняв його.
— Денні? Послухай мене. Я хочу побалакати з тобою про одну річ зараз і більше ніколи про це не нагадуватиму. Є такі речі, про які жодному шестирічці в світі не варто казати, але те, як має бути і як є насправді, майже ніколи не миряться між собою. Цей світ, усе наше життя — жорстка річ, Денні. Воно не переймається. Воно не ненавидить тебе чи мене, але заразом воно й не любить нас. Жахливі речі трапляються в цьому світі, і є речі, яких ніхто не може пояснити. Добрі люди помирають важко й болісно, залишаючи тих, хто їх любить, самотніми. Іноді здається, що тільки погані люди завжди здорові та успішні. Цей світ не любить тебе, але тебе любить твоя мама, люблю я. Ти гарний хлопчик. Ти сумуєш за татом, і коли ти відчуєш, що мусиш поплакати через те, що з ним трапилося, йди до комори або ховайся під ковдрою і плач, поки все з тебе не виплачеться насухо. Так і мусять робити добрі сини. Але дивися, давай собі сам з усім раду. Це твоя робота у цьому жорсткому світі, тримати свою любов живою і самому триматися попри все. Розберися в собі, зберися з думками та силами і далі вперед.
— Гаразд, — прошепотів Денні. — Я приїду до тебе наступного літа, якщо захочеш… якщо ти не проти. Наступного літа мені буде вже сім.
— А мені шістдесят два. І я тоді тебе обійму так, що мозок з вух бризне. Але давай доживемо одне літо, а потім уже перейдемо до наступного.
— Окей, — він подивився на Хеллорана. — Діку?
— Гммм?
— Ти ж довго ще не помреш, правда?
— Я певен, що не збираюся. А ти?
— Ні, сер. Я…
— У тебе клює, синку.
Він показав. Червоно-білий поплавок пірнув. Зблиснув, вискочивши з води, а потім знову зник.
— Ой, — вдавився слиною Денні.
Прийшла Венді, приєднавшись до них, і стала позаду Денні.
— Що там? — спитала вона. — Щука?
— Ні, мем, — відповів Хеллоран. — Я певен, що там рожевий кит.
Кінчик вудки зігнувся. Денні потягнув, і довга риба райдужних кольорів зблиснула вгору по сонячній, сліпучій параболі і знову зникла.
Денні гарячково крутив котушку, ковтаючи слину.
— Допоможи мені, Діку! Я її впіймав! Я її впіймав!
Хеллоран розсміявся.
— Ти й сам усе зробиш як слід, малий чоловіче. Я не знаю, чи то рожевий кит, чи форель, але вона годяща. Вона цілком годяща.
Він обхопив Денні рукою за плечі, тим часом як хлопчик помалу-потроху підтягував рибу. Венді сіла по інший бік сина, і так вони втрьох сиділи на краю причалу в променях пополудневого сонця.