— Він зробив боляче Джорджу Гетфілду, як мені того разу, коли я розкидав його папери?
«Іноді…
(Денні з рукою в гіпсі)
…він робить те, про що потім шкодує».
Венді швидко-швидко закліпала очима, щосили заганяючи сльози всередину.
— Щось схоже на те, любий. Твій тато ударив Джорджа, щоби зупинити його, коли той різав шини, і Джордж стукнувся головою. А потім відповідальні за школу люди сказали, що Джордж більше не може до неї ходити, а твій тато більше не може в ній викладати. — Вона замовкла, немов забракло слів, і боязко чекала на зливу запитань.
— Ага, — мовив Денні і знову повернувся до споглядання вулиці. Цю тему вочевидь було закрито. Якби ж то її можна було так само легко закрити і для неї…
Вона підвелася:
— Піду нагору, вип’ю чаю, доку. Хочеш чашку молока з печивом?
— Я краще виглядатиму тата.
— Не думаю я, щоб він повернувся додому раніше п’ятої.
— А може, він і раніше приїде.
— Може, — погодилася вона. — Може, йому і вдасться.
Вона вже пройшла півдороги по хіднику, коли він погукав:
— Мамуню…
— Що, Денні?
— А тобі хочеться поїхати і жити в тому готелі цілу зиму?
І що тепер, яку з п’яти тисяч відповідей вона мусить дати на це запитання? Як вона почувалася вчора, або минулої ночі, або сьогодні вранці? Усі її почуття були різними, покриваючи весь спектр, від ясної рожевості до мертвотної чорноти.
Вона промовила:
— Якщо це те, чого хочеться твоєму батькові, тоді й мені цього хочеться. — А після паузи. — А тобі хочеться?
— Думаю, що так, — відповів він врешті-решт. — Тут нема з ким особливо гратися.
— Ти сумуєш за своїми друзями, так?
— Іноді я сумую за Скоттом і Енді. Ото й майже все.
Вона знову підійшла до нього і поцілувала, куйовдячи його світле волосся, яке тільки-но почало втрачати немовлячу тендітність. Він був таким поважним малюком, і вона подеколи дивувалася, як же він уживається з такими батьками, як вона з Джеком. Райдужні надії, з якими вони розпочинали, розчинилися в цьому неприємному багатоквартирному будинку в незнайомому їм місті. Образ Денні з рукою в гіпсі знову виринув перед нею. Хтось у Небесному Розподільному Бюро зробив помилку, та ще й таку, якої, як вона побоювалася, не виправити ніколи і за яку міг розплатитися лише найневинніший сторонній свідок.
— Тримайся подалі від дороги, доку, — промовила вона, міцно його обіймаючи.
— Звичайно, мам.
Вона піднялася нагору, а там зайшла до кухні. Поставила чайник і виклала на тарілку кілька печив «Орео»[18], на випадок якщо Денні вирішить прийти, поки вона полежить. Сидячи за столом перед своєю великою чайною чашкою, вона поглянула у вікно на нього: він так і сидів там, на бровці, у синіх джинсах і завеликому фірмовому светрі Стовінгтонського дитсадка, планер тепер лежав поряд з ним. Сльози, що загрожували цілий день, тепер ринули зливою, і, нахилившись до паруючої духмяною, звивистою парою чашки, вона заридала. У горі по минулих утратах, у страху перед майбутніми.
Розділ третій
Ватсон
«Дав волю норову», — сказав Уллман.
— Гаразд, ось ваша топка, — промовив Ватсон, вмикаючи світло в темному, просмердженому пліснявою приміщенні. Він був м’язистим чоловіком з кошлатим, кольору попкорну волоссям, у білій сорочці і темно-зелених робочих штанях. Він настіж відкрив невеличку квадратну колосникову решітку в утробі печі, і вони з Джеком разом зазирнули всередину.
— Ось тутечки пілотний пальник.
Рівне синьо-біле полум’я з сичанням здіймалося прямо вгору, спрямовуючи туди руйнівну силу, але ключовим словом, подумав Джек, тут є не спрямування, а руйнівність: варто лишень встромити туди руку і за три секунди буде барбекю.
«Дав волю норову».
(Денні, з тобою все гаразд?)
Топка — поза сумнівами найбільша і найстаріша з усіх будь-коли бачених Джеком — заповнювала собою все приміщення.
— Пілотник має відмовостійкість, — пояснював йому Ватсон. — Маленький сенсор усередині вимірює температуру. Якщо вона впаде нижче певного рівня, він увімкне зумер у вашому помешканні. Бойлер міститься за стіною. Ходімо туди.
Він закляпнув колосникову решітку і повів Джека навкруг одоробала залізної топки до інших дверей. Залізна туша випромінювала на них ступорозне тепло, і Джек чомусь уявив собі велику, дрімливу кішку. Ватсон бряжчав ключами й насвистував.
«Норов…»
(Коли він повернувся до свого кабінету і побачив, що Денні стоїть там у самих лише трусиках-підгузку й усміхається, червона хмара люті затьмарила розум Джеку. Суб’єктивно йому здалося, ніби та хмара спливла в його голові повільно, але, певно, це відбулося менш ніж за хвилину. Вона лише здавалася повільною — так, як здаються повільними деякі сновидіння. Погані сновидіння. Йому здалося, що понишпорили за всіма дверцятами і в кожнісінькій шухляді, поки він був відсутній у кабінеті. Шафа, буфет, розсувні книжкові полиці… геть усі шухляди письмового столу були витягнуті до упору. Його рукопис — трьохактна п’єса, яку він неспішливо розбудовував із повістини, написаної ним сім років тому, тоді ще старшокурсником, — валявся розкиданим по всій підлозі. Він якраз пив пиво і правив другу дію, коли Венді погукала його до телефону і Денні забризкав тим пивом з бляшанки усі сторінки. Мабуть, аби подивитися, як воно піниться. «Подивитися, як воно піниться, подивитися, як воно піниться» — ці слова знову й знову деренчали йому в голові, немов самотній хворобливий акорд на розладнаному піаніно, замикаючи електросхему його люті. Він рішуче підступив до свого трирічного сина, котрий з такою задоволеною посмішкою дивився на нього знизу вгору, весь такий задоволений успішною роботою, яку він щойно виконав у татовому кабінеті; малюк почав щось казати, і ось тоді-то він й ухопив Денні за руку, заломивши її, щоби змусити сина випустити затиснуті в долоні ластик для друкованих на машинці текстів і автоматичний олівець. Денні ледь скрикнув… ні… ні… кажи правду… він голосно заридав. Надто важко все це діставалося пам’яті крізь той туман люті, крізь те хворобливе бемкання того самого акорду Спайка Джонса[19]. Венді десь там, питає, що трапилося. Голос її слабенький, приглушений його внутрішньою мрякою. Вони мусили вирішити це самі, один з одним. Він крутнув Денні, щоби нашльопати, його великі дорослі пальці вп’ялися у кволе м’ясце передпліччя хлопчика, зімкнувшись навкруг нього в стиснутий кулак, і тріск зламаної кісточки не прозвучав голосно, не голосним він був, він був дуже, ШАЛЕНО, гучним, але неголосним. Просто він був звуком достатнім, щоби прохромити той червоний туман, немов якоюсь стрілою… але замість впустити бодай трішки світла, той звук впустив усередину нього хмари сорому і жалю, жах і болісне душевне потрясіння. Простий чистий звук, по один бік якого минуле, а по інший — усе майбуття; звук, як ото бува, коли зламаєш грифель в олівці або трісочку об коліно. По той, інший бік, мить цілковитої тиші, яка, либонь, позначила початок того майбуття, що триватиме всю решту його життя. Бачачи, як спливає колір з обличчя Денні, аж поки воно не стало, мов сир, бачачи, як його очі, завжди великі, стають іще більшими, Джек був певен, що хлопчик зараз упаде непритомним серед місива залитих пивом паперів; його власний голос, слабкий і п’яний, згуслий, намагався все це відвернути назад, знайти якийсь такий шлях у минуле, щоб оминути той не вельми гучний звук зламаної кісточки — чи зберігається бодай якесь статус-кво у цій хаті? — промовив: «Денні, з тобою все гаразд?» Відповіддю Денні було верещання, а тоді охнула Венді, коли увійшла до них і побачила, під яким дивним кутом від ліктя повисло передпліччя Денні; жодна рука не могла висіти подібним чином у світі нормальних родин. Її власний крик, коли вона вхопила сина в обійми, й безглуздий белькіт: «о Боже Денні о Боже мій милесенький твоя бідна рученька»; а Джек стояв там, ошелешений, отупілий, намагаючись зрозуміти, як таке взагалі могло трапитися. Отак він стояв там і зустрівся очима з очима своєї дружини і побачив, що Венді ненавидить його. Йому не спало на думку, що ця ненависть може означати в практичному сенсі; він тільки потім усвідомив, що вона могла кинути його того ж вечора, поїхати в мотель, щоби вранці звернутись до адвоката з розлучень; або викликати поліцію. Він тільки бачив, що власна дружина його ненавидить, і через це почувався приголомшеним, зовсім самотнім. Він почувався жахливо. Так почуваються перед наближенням смерті. А тоді вона, з повислим на згині її ліктя ридаючим сином, бігом кинулася до телефону і набрала номер шпиталю, але Джек не пішов за нею, він так і стояв серед свого розореного кабінету, відчуваючи запах пива і думаючи…)
19
Алюзія на пародійну версію романтичної балади «You Always Hurt the One You Love» («Ти завжди раниш того, кого любиш») у виконанні популярного в 1930—1950-х роках оркестру Спайка Джонса (1911—1965), уславленого віртуозними обробками відомих композицій з використанням різного принагідного знаряддя.