Йому не вдасться її переконати, тепер він це вже зрозумів. Він намагався її переконати в салон-барі «Колорадо», і вона відмовилася слухати, натомість віддячила йому пляшкою по голові. Але з’явиться й інша нагода, і то скоро. Він звідси вибереться.
Раптом, затамувавши подих, він нахилив набік голову. Десь на роялі грали бугі-вугі, там сміялися, ляскаючи в ритм долонями, люди. Звуки крізь ці важкі дерев’яні двері долинали приглушено, але чутно. Гралася пісня «Гаряче буде цього вечора в старому містечку»[294].
Пальці його розпачливо стиснулись у кулаки; довелося стримувати себе, щоби не почати гатити ними в двері. Там знову розпочалася вечірка. Там досхочу литиметься випивка. Десь, із кимсь іншим танцюватиме та дівчина, під білою шовковою сукнею якої вчувалася така запаморочлива голизна.
— Ви за це заплатите! — завив він. — Прокляття на вас обох, ви мені заплатите! Дістанеться вам чортових ліків за це, я вам обіцяю! Ви…
— Стоп, стоп, хвилиночку, — почувся просто з-за дверей заспокійливий голос. — Нема потреби так кричати, старий знайомцю. Я чую вас чудово.
Джек зволікся на рівні.
— Ґрейді? Це ви?
— Так, сер. Саме так. Схоже, вас там замкнено.
— Випустіть мене, Ґрейді. Швиденько.
— Бачу, вам було не до снаги подбати про ту справу, яку ми обговорювали, сер. Направлення вашої дружини і сина.
— Саме вони мене й замкнули тут. Відсуньте засув, заради Бога!
— Ви дозволили їм себе замкнути? — в голосі Ґрейді позначилося вишколене здивування. — О Боже. Уполовину менша за вас жінка і маленький хлопчик? Ледве чи показує це в вас необхідний вищому управлінцю характер, хіба не так?
На правій скроні Джека запульсувала спіралька вен.
— Випустіть мене, Ґрейді. Я про них подбаю.
— А чи справді, сер? Хотілося б вірити. — Вишколене здивування поступилося місцем вишколеному жалю. — Мені боляче це казати, але я маю сумніви. Я — а також й інші — насправді дійшли висновку, що ви не поставилися до справи з усім серцем, сер. Що вам це не… до снаги.
— Я все зроблю! — крикнув Джек. — Зроблю, присягаюсь!
— Приведете нам вашого сина?
— Так! Так!
— Ваша дружина вельми цьому опиратиметься, містере Торренс. А вона здається… дещо сильнішою, ніж нам уявлялося. Дещо винахідливішою. Звичайно, схоже на те, що все найкраще вона запозичила від вас. — Ґрейді гмикнув. — Можливо, містере Торренс, нам краще було б від самого початку мати справу з нею.
— Я приведу його, присягаюся, — запевняв Джек. Він уже притискався обличчям до дверей. Весь спітнілий. — Вона не чинитиме опору. Клянуся, що не чинитиме. Не буде в змозі.
— Боюся, вам доведеться вбити її, — промовив Ґрейді холодно.
— Я зроблю все, що мушу зробити. Тільки випустіть мене.
— Ви даєте ваше слово, сер? — наполягав Ґрейді.
— Даю слово, обіцянку, священну присягу, що збіса ви лишень тільки побажаєте. Якщо ви…
Почулося приглушене клацання, це відсунувся засув. Двері зрушилися, прочинившись на якусь чверть дюйма. Джек занімів, йому перехопило дух. На мить він відчув, що за цими дверима чигає сама смерть.
Це відчуття минулося.
Він прошепотів:
— Дякую вам, Ґрейді. Клянуся, ви про це не пошкодуєте. Присягаюся, що ні.
Відповіді на це не було. Він усвідомив, що всі звуки щезли, окрім холодних завивань вітру надворі.
Він штовхнув двері комори навстіж; рипнули стиха завіси.
У кухні було пусто. Ґрейді зник. Усе тут було нерухомим, закляклим під сліпучо-холодним білим світлом горішніх флуоресцентних ламп. Його очі зупинилися на робочому блок-столі, за яким вони всі втрьох зазвичай їли.
Там містилися: чарка для мартіні, 0,75-літрова пляшка джину і пластикова тарілочка, повна оливок.
Притулений до стола, стояв молоток для роуку з реманентного складу.
Джек довго дивився на нього.
А потім голос, значно глибший і владніший за голос Ґрейді, заговорив звідкілясь, звідусюди… зсередини Джека.
(«Дотримайтесь своєї обіцянки, містере Торренс»)
— Обов’язково, — промовив він. У власному голосі він почув сервільну підлесливість, але не був у змозі її контролювати. — Обов’язково.
Він пройшов до блок-столу і поклав руку на держак молотка.
Підважив його.
Махнув ним.
Той зловісно свиснув у повітрі.
Джек Торренс заусміхався.
Розділ сорок дев’ятий Хеллоран проривається в гори
Була вже за чверть друга дня, коли, судячи з заліплених снігом дорожніх знаків і одометра його герцівського «б’юїка», Хеллорану залишилося менше трьох миль до Естес-Парку, і тут його врешті-решт також знесло з дороги.
Тут, у горах, сніг падав швидше й скаженіше, ніж Хеллоран бодай-колись бачив (що, по правді сказати, траплялося з ним, либонь, нечасто, оскільки Хеллоран упродовж усього свого життя намагався бачити сніг якомога рідше), а вітер бісився химерними поривами — то з заходу нападав, то з півночі, всуціль закидаючи хмарами пухнастого снігу поле зору, змушуючи Діка знову й знову холодно усвідомлювати, що, якщо він проґавить якийсь поворот, його «Електра» запросто може пірнути сторчма вниз з дороги і ще двісті футів летіти перекидьки до самого дна. Справу ще більше погіршував його аматорський статус зимового водія. Йому лячно було, що жовта розділова смуга схована під плинним, крутливим снігом, його лякали важкі пориви вітру, який беззаборонно дув крізь западини між пагорбів, змушуючи поковзом никати важкий «б’юїк». Його лякало те, що попереджувальні дорожні знаки здебільшого були замасковані снігом, тож хоч монету підкидай — чи дорога далі попереду заверне вліво чи вправо за цим білим кіноекраном драйв-іну, крізь який, як йому здавалося, він їде[295]. Йому було лячно, авжеж. Він вів машину в холодному поті відтоді, як почав дертись на пагорби на захід від Боулдера й Лайонса, торкаючись педалей акселератора й гальм, немов вони були вазами епохи Мін[296]. Диск-жокей по радіо поміж рок-н-роловими мелодіями постійно благав автомобілістів триматися подалі від головних шосе і ні за яких умов не їхати в гори, бо багато доріг зараз непроїжджі і всі з них небезпечні. Прозвучали повідомлення про низку невеликих аварій і дві серйозні: гурт лижників у мікроавтобусі «фольксваген» і якась родина, що мандрувала в Альбукерке через гори Сангре-де-Кристо[297]. Загальний рахунок обох катастроф — четверо загиблих і п’ятеро поранених. «Отже, тримайтесь подалі від тих доріг, залишаючись при гарній музиці з нами, на «Кей-Ем-Ті-Екс»», — підсумував діджей бадьоро, і тут же поглибив Хеллоранів розпач, увімкнувши «Пори року на сонечку»: «Ми раділи, ми втішались, ми були…» — мурмотів безжурно Террі Джекс[298], і Хеллоран зло вимкнув радіоприймач, розуміючи, що вже за п’ять хвилин увімкне його знов. Без різниці, яка там буде погань, все ж таки з ним краще, ніж їхати самотнім крізь це біле навіженство.
(«Визнай, як є. Цесий чорний хлоп перестраханий невжарт… ажно жижки і спина ріднесенька йому трясуцця!»)
Веселіше від цього аж ніяк не стало. Він відступився б ще до того, як проминув Боулдер, якби не його одержимість думкою, що з хлопчиком там якась жахлива біда. Навіть зараз тихесенький голосок під затиллям його черепа — радше голос здорового глузду, аніж боягузтва — підказував йому залягти в барліг у якомусь мотелі в Естес-Парку й перечекати цю ніч, поки снігоочисники знову звільнять бодай центральну смугу. Той самий голос нагадував йому про смикану посадку лайнера у Стейпелтоні, про його спадливе відчуття, ніби літак зараз прийдеться сторч носом, доставивши своїх пасажирів, замість ворітець номер тридцять дев’ять терміналу Б в аеровокзалі, до воріт пекла. Але здоровий глузд не міг протистояти одержимості. Це мусить статись сьогодні. Це лише його власне невезіння, ця снігова завірюха. Він мусить її подолати. Він побоювався, що, якщо відступиться, йому доведеться долати дещо значно гірше у своїх снах.