Вітер налетів знову, цього разу з північного сходу, так би мовити, дав м’ячу англійського гвинта, і Хеллоран знов опинився відрізаним від непевних обрисів гір, і навіть від парапетів по обох боках дороги. Він вів машину крізь біле ніщо.
А тоді з цієї юшки заманячили потужні натрові лампи фар снігоочисника, що насувався, і охоплений жахом Хеллоран побачив, що, замість правити повз нього, ніс «б’юїка» націлений прямо між тих фар. Снігоочисник теж не вельми переймався тим, щоби триматися власного боку дороги, а Хеллоран дозволив «б’юїку» рискати.
Крізь виття вітру проринуло скреготливе ревіння дизельного двигуна, а потім і звук сирени снігоочисника, жорсткий, довгий, майже оглушливий.
Яйця Хеллорана перетворилися на два маленьких, зморщених мішечки, заповнених товченою кригою. Його нутрощі обернулись на щось схоже на велику масу пластиліну.
З білості тепер уже матеріалізувався колір, заліплений снігом жовтогарячий. Хеллоран побачив високу кабіну, навіть фігуру водія, що жестикулював, поза єдиним довгим скребковим ножем. Він побачив відкидні, у формі V, ножі, що випорскували на ліве узбіччя сніг, немов мертвотно-блідий димний вихлоп.
ВАААААААААА! обурено вила сирена.
Дік наліг на акселератор, мов на груди вельми коханої жінки, і «б’юїк» скажено стрибнув уперед і правіше. Там не було парапету; снігоочисники, що прямували не донизу, а вгору, мусили скидати сніг просто в прірву.
(«Тут прірва, о, так, саме прірва…»)
Бокові ножі, на повні чотири фути вищі за дах «Електри», промайнули з зазором якихось пару дюймів зліва від Хеллорана. Поки снігоочисник цілком не проїхав повз нього, Хеллоран думав, що катастрофа неминуча. Молитва, що була напівартикульованим вибаченням перед хлопчиком, якимсь рваним клаптем пурхнула крізь його мозок.
А потім снігоочисник опинився позаду, його обертові сині вогні миготливо спалахували в люстерку заднього огляду Хеллорана.
Він крутонув кермо «б’юїка» назад вліво, але нічого не відбулося. Втеча продовжувалася поковзом, і «б’юїк» сонно плив до краю прірви, пінячись снігом з-під бризковиків. Він рвонув кермо в протилежний бік, у напрямку зсунення, і перед з задом машини почали мінятись місцями. Уже в паніці, він різко натиснув на гальма і тоді почув жорсткий удар. Дорога перед ним пропала… він дивився в бездонне провалля вируючого снігу з ледь видимими зеленаво-сірими соснами далеко й глибоко внизу.
(«я вже йду, свята Ісусова матір, я стартую»)
Й от тоді-то машина зупинилась, похилившись уперед під кутом тридцять градусів, ліве крило прим’яте до відбійника, задні колеса майже підняті над дорогою. Вони лише безпорадно крутилися, коли Хеллоран спробував дати задній хід. Його серце дрібушило, наче під барабанними паличками Джина Крупи[299].
Він виліз — дуже обережно виліз — і обійшов «б’юїк» з тилу.
Так він там і стояв, у розпачі дивлячись на задні колеса, коли позаду нього бадьорий голос промовив:
— Привіт, друзяко. Ну, ти, ма’ть, був обісрався на всю масть.
Дік обернувся і побачив снігоочисник ярдів за сорок далі на дорозі, прихований за вируючим снігом, крізь який проглядали лише вали темно-коричневого вихлопу і сині обертові мигавки нагорі. Його водій стояв просто в Діка за спиною, одягнений у довгий кожух з овчини і непромокний плащ поверх нього. На голові у водія стирчав машиністський картуз у дрібну синьо-білу смужечку, і Хеллорану важко було второпати, яким чином той тримається проти цього гризотного вітру.
(«Клей. Як у Бога вірую, він напевне приклеєний»)
— Привіт, — сказав він. — Ви можете витягти мене назад на дорогу?
— О, гадаю, можна, — відповів водій снігоочисника. — Що ви збіса забув тут, нагорі, містере? Гарний спосіб себе уколошкати.
— Невідкладна справа.
— Нічого нема аж такого невідкладного, — промовив водій снігоочисника неспішно і м’яко, немов розмовляв з кимсь розумово дефектним. — Якби ви вдарився об той стовпчик натроха-дрібку сильніше, ніхто б вас звідтам не дістав аж до самого Дня дурня. Нетутейший авжеж?
— Так. І мене б не було тут, якби моя справа не була такою невідкладною, як я кажу.
— Оце так? — Водій компанійськи перемінив позу, немов вони теревенили про щось п’яте-десяте десь на задньому ґанку, а не стояли серед хуртовини на півдорозі між її виттям і прірвою з Хеллорановою машиною, непевно завислою над верхівками дерев за три сотні футів внизу.
— Куди прямуєте? До Естесу?
— Ні, до того місця, що зветься готель «Оверлук». Це трохи далі, за Сайдвіндером…
Але водій страждальницьки похитав головою.
— Гадаю, я досить добре знаю, де воно, — сказав він. — Містере, ви нізащо не підніметеся до того старого «Оверлуку». На тих дорогах, між Естес-Парком і Сайдвіндером, там просто чортова клята веремія. Позаду нас намітає відразу, нема значення, як ми вперто пхаємо той сніг. Кілька миль назад я продирався крізь такі замети, що були збіса футів з шість упоперек. А навіть якщо ви б дістався Сайдвіндеру, то й що, дорога закрита звідтам аж до самого Бакленду в Юті. Нє. — Він помотав головою. — Нізащо, містере. Нізащо вам не вдасться.
— Я мушу спробувати, — сказав Хеллоран, скликавши свої останні резерви терплячості, аби утримувати нормальним голос. — Там хлопчик, нагорі…
— Хлопчик? Нє. Той «Оверлук» закриваєцця вже наприкінці вересня. Нема зиску тримати його відкритим довше. Забагато гівнометелиць, як отся.
— Він син доглядача. Він у біді.
— Звідки б ви це мусив взнати?
Його терпіння лопнуло.
— Заради Христа, ви збираєтеся отак і стояти тут і теліпати язиком зі мною весь день? Я знаю, знаю я! Досить, ви мене витягнете назад на дорогу чи ні?
— Троха гарикливий, ви тобто, нє? — зауважив водій без особливого обурення. — Атож, лізьте собі в машину. Ланцюг лежить у мене за сидінням.
Хеллоран знову сів за кермо, його тільки тепер, через запізнілу реакцію, почало трусити. Руки в нього майже всуціль задерев’яніли. Він забув прихопити з собою рукавички.
Снігоочисник здав задом до «б’юїка», і він побачив, що його водій виліз з довгою бухтою ланцюга. Хеллоран відчинив двері і закричав:
— Що я маю робити, щоби допомогти?
— Не заважай, ото й усе, — крикнув у відповідь водій. — Це займе хіба мить.
Що й справдилося. Крізь корпус «б’юїка» перебіг дрож, коли ланцюг туго натягнувся, а вже за секунду Дік опинився знов на дорозі, націлений більш-менш у бік Естес-Парку. Водій снігоочисника підійшов до його вікна і постукав у небитку шибку. Хеллоран опустив скло.
— Дякую, — сказав він. — Перепрошую, що я кричав на вас.
— Чував я криків і раніше, — вишкірився водій. — Гадаю, ви був типу в запалі. Осьо, візьміть. — Пара огрядних синіх рукавиць упала Хеллорану на коліна. — Вони вам згодяться, коли знов знесе з дороги, я гадаю. Підморожує. Вдягайте, якщо не хочеш решту життя длубатися в носі в’язальним гачком. А потім пришлеш назад. Моя дружина їх зв’язала, тож я до них небайдужий. Ім’я й адреса вшиті просто в підкладку. Мене звуть Говардом Коттреллом, до речі. Просто надішлете їх, коли вони вам стануть більше не треба. І я не бажаю платити за поштові послуги, зважай.
— Гаразд, — сказав Хеллоран. — Дякую. Вельми збіса дуже.
— Обережним будь. Я б тебе сам доправив, але заклопотаний зараз, як той кіт посеред плутанини гітарних струн.
— Та все гаразд. Ще раз дякую.
Він уже почав було піднімати вікно, але Коттрелл його зупинив.
— Коли доберешся до Сайдвіндеру — якщо доберешся до Сайдвіндеру, — зайди до Дуркіна в «Коноко»[300]. То просто поруч з більботекою. Не розминешся. Спитай Леррі Дуркіна. Скажи йому, що те’ Гові Коттрелл прислав і що ти хо’ найняти в нього снігохід. Назвеш моє ім’я й покажеш оці рукавиці, він тобі скине з ціни.