Розділ п’ятдесят перший Хеллоран прибуває
Леррі Дуркін був високим худим чолов’ягою з вовкуватим обличчям під буйною гривою рудого волосся. Хеллоран перестрів його, якраз коли той полишав сервісну станцію «Коноко», ховаючи своє вовкувате обличчя глибоко в армійського типу парці. Леррі більше не мав бажання займатися справами в таку бурю, не важило, з якого віддаля приїхав сюди Хеллоран, і ще менше бажання було в нього здавати в оренду один зі своїх двох снігоходів цьому чорному з дикими очима, який наполягав на тому, що йому необхідно піднятися нагору, в «Оверлук». Серед людей, які більшість свого життя прожили в маленькому містечку Сайдвіндері, той готель мав сморідну репутацію. Там вчинялися смертовбивства. Якийсь час закладом керувала зграя бандитів, а іншим часом також керував один розбишака-бізнесмен. І бодай які речі діялися в тім старому «Оверлуку», вони ніколи не потрапляли в газети, бо гроші мають змогу переконувати. Але людям у Сайдвіндері непогано про все було відомо. Більшість готельних покоївок були звідсіля, а покоївки багацько чого бачать.
Але коли Хеллоран назвав ім’я Говарда Коттрелла і показав Дуркіну ярличок всередині однієї з синіх рукавиць, хазяїн техстанції потеплішав.
— Прислав тебе сюди, ге? — спитав Дуркін, відмикаючи один з гаражних відсіків і заводячи Хеллорана досередини. — Добре знати, що старий бахур ще має якусь чуйку. Я гадав, він її вже геть зовсім позбавився. — Він клацнув вмикачем, і ожив блок дуже старих і дуже брудних флуоресцентних ламп. — А тепер, заради якого чортового створіння, ти хочеш піднятися туди, друзяко?
Хеллорана почали зраджувати нерви. Останні кілька миль до Сайдвіндера були вкрай важкими. Раз порив вітру, що, мабуть, летів зі швидкістю більше шістдесяти миль за годину, розвернув його «б’юїк» на триста шістдесят градусів. А попереду лежать ще милі дороги, і лише Бог знає, що там, на тому її кінці. Йому було моторошно за хлопчика. Зараз уже майже за десять хвилин сьома, а йому знову доведеться проходити через ті самі пісні з танцями.
— Дехто в біді там, нагорі, — промовив він вельми обережно. — Син доглядача.
— Хто? Торренсів синок? Та що ж за біда з ним могла трапиться?
— Не знаю, — пробурмотів Хеллоран. Його нудило від того, скільки це забирає часу. Він балакав зараз із мугирем і знав, що всі такі селюки відчувають одностайну потребу підходити до своїх справ кругаля, обнюхувати їх по кутах і боках, перш ніж пірнути в діло з головою. Але зараз на таке не було часу, бо зараз він був уже не на жах переляканим ніґґером, і якщо це затягнеться трохи надовше, він може просто вирішити все кинути і тікати.
— Слухай, — сказав він. — Я тебе прошу. Мені треба туди піднятись, а для цього мені потрібен снігохід. Я дам тобі твою ціну, але заради Бога милостивого, дозволь мені самому владнати мою справу!
— Гаразд, — сказав Дуркін, зовсім не образившись. — Якщо тебе прислав Говард, мені вже достатньо. Візьмеш оцього «Арктичного кота»[302]. Я наллю п’ять галонів бензину в каністру. Бак уже повний. Він тебе доправить і вгору, і назад, я так гадаю.
— Дякую, — промовив Хеллоран, не зовсім упевнено.
— Я візьму з тебе двайцять доларів. Сюди входить і паливо.
Хеллоран видобув з гаманця двадцятку і вручив Дуркіну. Той засунув банкноту до однієї з кишень своєї сорочки, навіть не поглянувши на неї.
— Гадаю, ма’ть, краще нам також буде обмінятися одежиною, — сказав Дуркін, стягуючи з себе парку. — Це манто на тобі ніц не варте буде сьо’дні ввечері. Віддаси мені мою, коли повертатимеш снігохід.
— О, навіщо, я не можу…
— Не переживай за мене, — перебив Дуркін, так само м’яко. — Я не пошлю тебе там замерзнути. А мені тут пройтися якихось пару кварталів, і я вже в себе за столом, вечеряю. Давай-но.
Дещо запаморочено, Геллоран обміняв своє пальто на підбиту хутром парку Дуркіна. Лампи під стелею слабенько дзижчали, нагадуючи йому флуоресцентні світильники в кухні «Оверлука».
— Торренсів хлопчик, — промовив Дуркін і похитав головою. — Такий симпатичний малюк, атож? Він з його татком часто тут бував був, поки не почав си задувати справжній сніг. На готельнім пікапі зазвичай. Як на моє око, обидва їх одне одного держаться так, що рідніше навряд чи можна. От се справді той малий хлопець, що любить свого тата. Надіюсь, він там в порядку.
— Я теж надіюся.
Хеллоран засмикнув блискавку на парці і зав’язав каптур.
— Дай-но поможу тобі випхати його надвір, — сказав Дуркін. Вони покотили снігохід по забрудненому мастилом бетону до гаражних воріт. — Ти кермував коли такою штукою раніше?
— Ні.
— Ну, тут нічого такого. Інструкція приліплена он там, на приладовій панелі, але все, що тут насправді є, це стоп і вперед. Газ отутечки, як у мотоцикла газ. Гальмо з іншого боку. Хилися разом з ним на поворотах. Цей бейбі робить сімісят по насту, але на цій пудрі ти вижмеш хіба не більш за піісят, та й то хтозна.
Тепер уже вони опинилися на засипаному снігом передньому майданчику техстанції, і Дуркін підвищив голос, щоби його було чути серед гуготіння вітру.
— Тримайся дороги! — закричав він у вухо Хеллорану. — Око тримай на узбічних стовпчиках огорожі та дорожні знаки підмічай, тоді все з тобов буде гаразд, гадаю я. Якщо злетиш з дороги, тобі смерть. Второпав?
Хеллоран кивнув.
— Зачекай-но хвильку! — наказав йому Дуркін і побіг назад до гаражного відсіку.
Поки він був відсутній, Хеллоран обернув ключ у замку запалювання і трішки погазував. Снігохід зі чханням пробудився до свого агресивно-турготливого життя.
Дуркін повернувся з червоно-чорною лижварською маскою.
— Надінь собі оце під каптур, — прокричав він.
Хеллоран натягнув на голову маску. Хоча дещо й тіснувата, вона відразу перекрила останні стежки крижаному вітру до його щік, лоба і підборіддя.
Дуркін нахилився ближче, щоби його було чутно.
— Я так здогадуюсь, ти мусіш дещо торопати в тих речах, як то інколи робить Гові, — сказав він. — То не так-то й важить, але та місцина має погану славу довкола. Я тобі дам гвинтівку, як хо.
— Я не думаю, що від неї буде якась користь, — прокричав у відповідь Хеллоран.
— Тобі рішати. Але якщо забереш того хлопчика, вези його на Піч-лейн, номер шіснаццять. У жони буде вже готовий суп.
— Окей. Дякую за все.
— Пантруйся там! — гаркнув Дуркін. — Тримайся дороги!
Хеллоран кивнув і повільно покрутив газ. Снігохід муркнув уперед, передня фара прорізала чистий конус світла крізь сніг, що щільно падав. У дзеркальці заднього огляду він побачив підняту руку Дуркіна і підняв власну навзаєм. Потім він злегка подав ручки керма ліворуч і за хвилину вже їхав угору Головною вулицею, снігохід гладенько біг крізь біле світло, яке відкидали вуличні ліхтарі. Спідометр установився на тридцяти милях за годину. Було десять хвилин по сьомій. В «Оверлуку» Денні й Венді спали, а Джек Торренс з попереднім доглядачем обговорювали справи життя і смерті.
За п’ять кварталів вздовж Головної вулиці ліхтарі закінчилися. З півмилі там ще тягнулись маленькі будиночки, всі щільно застебнуті проти хуртовини, а поза ними вже тільки темрява, що вила вітром. Знову серед чорноти без усякого світла, окрім тонкого списа передньої фари снігохода, і знову жах зімкнувся навкруг Діка, якийсь дитинячий перестрах, гнітючий і розпачливий. Він ніколи ще не почувався таким самотнім. Протягом кількох хвилин по тому, коли останні вогники Сайдвіндера відкотились назад і зникли, нагальне бажання розвернутися і вертатись назад було майже непереборним. Він відзначив собі, що, попри всю його тривогу за сина Джека Торренса, Дуркін не запропонував сісти на другий снігохід і поїхати разом з Хеллораном.
(«та місцина має погану славу довкола»)
Стиснувши зуби, він піддав газу і дивився, як стрілка спідометра пересунулася за сорок і встановилася на сорока п’яти. Здавалося, він мчить страшенно швидко, та все ж таки Дік побоювався, що цього недостатньо. На такій швидкості в нього забере майже годину, щоби дістатися «Оверлука». Але на більшій він туди може взагалі не дістатися.