Він приклеївся поглядом до стовпчиків огорожі, які минали і на вершечках яких був рефлектор завбільшки як десятицентова монета. Чимало з них були поховані під заметами. Двічі він небезпечно пізно помітив попереджувальні знаки про круті повороти і відчув, що снігохід дереться вгору заметами, що маскували прірву, перш ніж завернути назад туди, де влітку тут проходить дорога. Одометр відлічував милі божевільно нестерпно повільними кроками — п’ять, шість, нарешті п’ятнадцять. Навіть під в’язаною лижварською маскою його обличчя почало крижаніти, а ноги ставали дедалі гірше відчутними.
(«Чесно віддав би сотню баксів за лижварські штани»)
З кожною подоланою милею його жах зростав — так, ніби та місцина мала якусь отруйну атмосферу, що з наближенням до неї дедалі густішала. Чи було колись тут так само й раніше? Йому ніколи насправді не подобався «Оверлук», були й інші люди, що поділяли його почуття, але такого, як зараз, не було ніколи.
Він відчував той голос, що ледь не знищив його перед Сайдвіндером, він усе ще намагався пробитися в нього, пробитися крізь його захист до ніжного м’ясця серцевини. Якщо той був таким потужним двадцять п’ять миль тому, наскільки потужнішим він мусить бути зараз? Дік не міг тримати його цілком на відстані. Дещо з того просочувалося, затоплюючи його мозок зловісними підсвідомими образами. Дедалі частіше йому ввижалася жорстоко поранена жінка у ванній, яка підняла безпорадно руки, щоби захиститися від удару, і дедалі дужче і дужче він відчував, що та жінка мусить бути…
(«Господи, стережися!»)
Огорожа заманячила попереду нього, немов якийсь вантажний потяг. Зафантазувавшись, він проґавив знак, що попереджав про поворот. Дік жорстко смикнув кермо праворуч, і снігохід, хилячись, розвернувся. З-під нього почулося брутальне скреготіння гусениць по скельній породі. Хеллоран подумав, що машина зараз скине його, і вона затряслася на вістрі ножа від падіння, перш ніж напіввиїхати, напівзісковзнути на більш-менш рівну поверхню похованої під снігом дороги. Потім перед ним розверзлася прірва, фара висвітила раптовий обрив сніжного покриву і темряву поза ним. Дік повернув снігохід в інший бік, серце нудотно билося йому в горлі.
(«Тримай його на дорозі, Дікі, старий друзяко»)
Він змусив себе ще на дрібку додати газу. Тепер стрілка спідометра прибилася зразу під п’ятдесятьма. Вітер вив і ревів. Фара прохромлювала темряву.
Через невідомий відтинок часу він виїхав на вигин заваленої по її берегах заметами дороги і побачив попереду якийсь мерехтливий спалах світла. Лише проблиск, який зразу ж сховався за піднесеною вгору складкою місцевого рельєфу. Проблиск той був таким коротким, що Дік взявся себе переконувати, що то була лише його уява, аж ген за іншим поворотом світло зблиснуло знову на кілька секунд, і вже трохи ближче. Цього разу не було питань щодо його справжності, Хеллоран достатньо разів бачив його під цим кутом раніше. Це був «Оверлук». Скидалось на те, що світло горить у ньому на першому й вестибюльному поверхах.
Деякі з його страхів — та частина, що мала до діла з вилітанням з дороги чи аварією снігохода на непоміченому повороті, — цілком розтанули і пощезли. Снігохід впевнено вписався в першу половину S-подібного повороту, який тепер пофутово точно пригадався Діку, й от тоді-то фара вихопила
(о боженьки ісусе рідний що це)
попереду серед дороги. Вирисуване різкими чорно-білими штрихами… Хеллоран спершу було подумав, що то якийсь навдивовижу великий гірський вовк, якого буря зігнала донизу з високих полонин. Далі, трохи наблизившись, він упізнав, що воно, і жахом йому перемкнуло горло.
Не вовк, але лев. Один з живоплотових левів.
Його морда була маскою з чорних тіней і пухнастого снігу, його стегна були напружено підібрані перед стрибком. І він стрибнув, сніг завихрився навкруг його поршневих задніх лап у беззвучному вибуху кришталевого спалаху.
Хеллоран з криком різко рвонув ручки керма праворуч, одночасно низько пригинаючись. Дряпливий, деручий біль продряпався по його обличчю, по шиї, по його плечах. Лижварську маску було роздерто до низу потилиці. Діка вибило зі снігохода. Він врізався в сніг, проорав у ньому доріжку, покотився.
Він відчував його, як той підходить до нього. Ніздрі Діку забило гірким запахом зеленого гостролиста. Велика лапа куща ляснула йому по підкрижжю, і Хеллоран пролетів десять футів у повітрі, розвиханий, наче якась ганчір’яна лялька. Побачив, як снігохід без свого вершника вдарився об дорожню огорожу і став дибки, його фара пошуковим прожектором майнула в небо. Машина перекинулася і застигла.
І тоді живоплотовий лев напав на нього. Затріщало і зашурхотіло. Щось, мов граблями, пройшлося по грудях його парки, роздираючи її. То могли бути грубі гілочки, але Хеллоран знав, що то пазурі.
— Тебе тут нема! — пронизливо закричав Хеллоран кущовому левові, що нарізав кола, підбираючись до нього. — Тебе тут зовсім немає!
Він важко звівся на рівні і подолав уже половину шляху до снігохода, перш ніж лев плигнув уперед, ударивши його по голові всіяною голочками лапою. Хеллоран побачив беззвучний вибух зірниць.
— Нема тут, — знов проказав він, але то вже було згасаючим мурмотінням. Коліна йому підломилися, кинувши його в сніг. Він поповз до снігохода, права половина його обличчя перетворилася на криваве кашне. Лев ударив його знову, перевернувши на спину, наче черепаху. Ще й грайливо гарчав.
Хеллоран силувався дістатись до снігохода. Те, що йому потрібно, було там. А тоді лев напосівся на нього знову, кігтячи й роздираючи.
Розділ п’ятдесят другий Венді і Джек
Венді ризикнула кинути черговий погляд через плече. Джек був на шостій сходинці, чіпляючись за перила майже так само, як це робила вона. Він усе ще усміхався, і темна кров повільно сочилася з його вищиру, стікаючи вниз по улоговинці на його підборідді. Він оскалився до неї.
— Я таки ввіб’ю тобі мозок у голову. Ввіб’ю його геть нахер.
Він важко подолав наступну сходинку.
Паніка її підострожила, і навіть біль у правому боці трохи зменшився. Вона підсмикувала себе вгору швидко що було змоги, не зважаючи на біль, судорожно хапаючись за перила. Досягши верху, вона кинула погляд позад себе.
Замість того щоби зменшуватися на силі, Джек її ніби набирався дедалі більше. Він був усього лиш за чотири сходинки від верху, виміряючи цю дистанцію роуковим молотком у лівій руці і підтягуючись правою.
— Уже зразу в тебе за спиною, — захекано кинув він крізь свій кривавий усміх, немов прочитав був її думки. — Уже зовсім близько, курво. З ліками для тебе.
Вона спотикливо метнулася по головному коридору, притримуючи обома руками собі бік.
Розчахнулися навстіж двері одного з номерів, і звідти вигулькнув якийсь чоловік у зеленій масці привида.
— Класна вечірка, правда ж? — заверещав він їй просто в обличчя і смикнув навощену нитку хлопавки. Луною прокотилося «бах», і раптом крепові стрічки серпантину розпливлися в повітрі навкруг неї. Чоловік у масці привида захихотів і знову сховався в номері, затріснувши за собою двері. Вона повалилася долілиць на килим, на повний зріст. Правий бік у неї неначе вибухнув болем, і вона відчайдушно відбивалася від чорноти зомління. Непевно їй почулося, що ліфт ніби знову почав їздити, а між своїх розчепірених пальців вона побачила, що узор килима начебто ворушиться, гойдається й вигинається, химерно переплітаючись.
Молоток торохнув за нею, і вона рвонулась уперед, схлипуючи. Озирнувшись, вона побачила, що Джек спіткнувся, поточився вперед і опустив молоток за мить перед тим, як самому завалитись на килим, заляпавши його ворс яскравими плямами крові.
Молоток ударив її просто поміж лопатками, і на мить біль став таким величезним, що вона могла лише корчитися, стискаючи й розтискаючи пальці. Щось тоді хруснуло всередині неї — вона почула це ясно, і кілька секунд залишалася притомною хіба що тільки в якомусь приголомшеному, занімілому стані, немов просто спостерігала все це крізь нашарування димчатого флеру.