— Ні, ох, ні, це не мусить, це неможливо, ти, брудне мале хлопчисько, я тобі завдам ліків. Я примушу тебе прийняти все до краплі, ох ні, ох ні…
Раптом воно знітилося і, розвернувшись, зашкандибало геть. Якусь мить його тінь ще пострибала на стіні, зростаючи і маліючи. Крики тягнулися слідом за ним, наче зачовгані на балу гірлянди серпантину.
Минуло пару хвилин, і торохнув, оживаючи, ліфт.
Раптом до Денні, мов різке світанкове світло, прийшло
(«мамуня містер хеллоран для друзів дік разом живі вони живі треба вибиратися звідси тут вибухне тут буде вибух аж до неба»)
сяйво, і він кинувся бігти. Відкинувши ступнею вбік закривавлений, спотворений роуковий молоток. Сам цього не помітивши.
З плачем він біг до сходів.
Вони мусять вибратись звідси.
Розділ п’ятдесят шостий Вибух
Хеллоран ніколи не мав певності щодо розвитку подій після цього. Він пам’ятав, що ліфт спустився донизу повз них, не зупинившись, і що щось там було, в його кабіні. Але він не зробив спроби подивитися крізь маленьке ромбоподібне віконце, бо те, що було всередині ліфта, видавало нелюдські звуки. За мить почулося прудконоге тупотіння на сходах. Венді Торренс спершу відсахнулась до Діка, а потім якомога швидше почала шкутильгати головним коридором у бік сходів.
— Денні! Денні! О, слава Богу! Дякувати Богу!
Вона вхопила сина в обійми, стогнучи з радості й одночасно через свій біль.
(«Денні»)
Денні подивився на Діка з материнських обіймів, і Хеллоран побачив, що хлопчик змінився. Обличчя стало блідим, змарнілим, очі потемнішали, стали бездонними. Він ніби схуд. Дивлячись на їхню пару разом, Хеллоран подумав, що молодший вигляд має матір, попри пережите нею жахливе побиття.
(«Діку… нам треба йти… тікати… цей готель… мусить»)
Картинка «Оверлука», полум’я виривається вгору крізь дах. На сніг зливою падають цеглини. Калатання пожежних дзвонів… утім, жодна пожежна машина не зможе примчати сюди, нагору, раніше, ніж наприкінці березня. Що найбільше дійшло через думку Денні, це розуміння термінової нагальності, відчуття, що це може статися будь-якої миті.
— Гаразд, — сказав Хеллоран. Він рушив до них, і спочатку це було так, немов він пливе на глибоководді. Відчуття рівноваги, як у п’яного, те око, що було на правому боці його обличчя, не бажало фокусуватися. Щелепа сіпанням надсилала титанічні вибухи болю вгору, йому в тім’я, і вниз по шиї, а щока вчувалась величезною, як качан капусти. Але завзятість хлопчика спонукала його рухатися далі, і далі все пішло трохи легше.
— Гаразд? — перепитала Венді. Вона переводила погляд з Хеллорана на Денні, потім знову на Хеллорана. — Що ви маєте на увазі цим «гаразд»?
— Нам треба йти, — сказав Хеллоран.
— Я не одягнена… мій одяг…
Денні стрілою вилетів з її обіймів і помчав у коридор. Вона дивилася йому вслід, поки він не завернув за ріг, а потім знову поглянула на Хеллорана.
— А якщо він повернеться?
— Ваш чоловік?
— Він не Джек, — пробурмотіла вона. — Джек мертвий. Це місце його вбило. Цей проклятий готель. — Вона вдарила кулаком у стіну і заплакала від болю в порізаних пальцях. — Це котел, правда?
— Так, мем. Денні каже, він мусить вибухнути.
— Добре. — Це слово прозвучало зі смертельною приреченістю. — Я не знаю, чи зможу зійти знов по цих сходах. Мої ребра… І щось у мене в спині. Так болить.
— Ви зможете, — сказав Хеллоран. — Ми всі зможемо.
Та раптом він згадав про живоплотових звірів і стурбувався, що їм робити, якщо ті стережуть вихід.
Потім з’явився Денні. Він ніс чобітки Венді, її пальто і рукавиці, а також свою куртку й рукавиці.
— Денні, — промовила вона. — А твої чобітки?
— Пізно, — відповів він. Очі його дивилися на них з якимсь майже божевільним розпачем. Він глянув на Діка, і раптом мозок Хеллорана отримав чіткий образ годинника під скляним куполом, це ж той годинник, що в бальній залі, який був подарований тисяча дев’ятсот сорок дев’ятого року одним шведським дипломатом. Стрілки стояли за хвилину до півночі.
— О, Боже мій, — мовив Хеллоран. — Ох, Господи мій милесенький.
Він обхопив рукою Венді і підняв її. Іншою рукою він обхопив Денні. І побіг до сходів.
Венді скрикувала від болю, бо він здавлював її зламані ребра, бо в спині щось скреготливо терлося між собою, але Хеллоран не вповільнював бігу. Він кинувся вниз по сходах з обома ними в руках. Одне око широко розплющене і відчайдушне, інше запухле до щілини. Він скидався на якогось одноокого пірата, що тягне захоплених ним полонених, щоби пізніше отримати за них викуп.
Раптом сяйво зійшло на нього, і він зрозумів, що Денні мав на увазі, коли сказав, що вже пізно. Він відчув, що вибух уже готовий прогриміти з підвалу і вирвати нутрощі з цієї гидотної будівлі.
Він помчав швидше, несамовито кинувшись через фойє до двостулкових дверей.
***
Воно поспішало підвалом під кволим жовтавим жеврінням єдиної лампи, яка освітлювала приміщення з топкою. Воно схлипувало зі страху. Воно було так близько, так близько від того, щоби захопити хлопчика і привласнити його надзвичайну силу. Тепер воно не мусить програти.
Цього не мусить трапитися. Воно спустить пару з котла, а тоді вже жорстоко покарає того хлопчика.
— Не мусить трапитися! — скрикнуло воно. — О ні, не мусить трапитися.
Воно зашкутильгало до котла, верхня половина довгого трубчатого тіла якого жевріла тьмяно-червоним. Котел чахкав і деренчав, і шипів клубами пари в сотнях напрямків, неначе монструозна калліопа[305]. Стрілка тиску стояла в найдальшім кінці манометра.
— Ні, цього не можна дозволити! — закричав менеджер-доглядач.
Воно поклало руки Джека Торренса на вентиль, байдуже до смаленого запаху, що піднімався від вигораючої плоті, в яку, наче в розкислу колію путівця, вгрузав розпечений до червоного метал.
Вентиль піддався, і з тріумфальним криком воно його відкрутило повністю. З котла, несамовито ревучи, бухнула пара, ніби суголосно зашипіла ціла дюжина драконів. Але перш ніж пара затулила собою стрілку манометра, та відверто почала хилитися назад.
— Я ВИГРАЮ! — скрикнуло воно. Воно застрибало безстидними вихилясами в гарячому висхідному тумані, розмахуючи над головою палаючими руками. — ЩЕ НЕ ЗАПІЗНО! Я ВИГРАЮ! НЕ ЗАПІЗНО! НЕ ЗАПІЗНО! НЕ…
Слова перетворилися на переможний вереск, а вереск той проковтнув колосальний рик — то вибухнув котел «Оверлука».
Хеллоран, промайнувши крізь двостулкові двері, вилетів надвір і потяг обох у руках по траншеї, що вела крізь великий замет на ґанку. Він ясно побачив живоплотових тварин, набагато ясніше, ніж до того, і рівно в ту мить, коли він зрозумів, що його найгірші страхи справдилися і звірі чекають між ґанком і снігоходом, готель вибухнув. Йому здалося, що все трапилося одночасно, хоча пізніше він зрозумів, що таким чином відбуватися просто не могло.
Спершу глухий вибух, звук, що, здавалося, завис на одній всепроникній ноті,
(«ВГАМММММММММ….»)
а вже тоді їм у спини потужно вдарило теплим повітрям, яке немов делікатно підганяло їх. Цим видихом їх, усіх трьох, знесло з ґанку, і зачудована думка
(«отак мабуть мусить почуватися супермен»)
промайнула в голові Хеллорана, коли вони пролетіли в повітрі. Він не втримав їх, і сам врізався в сніг, здійнявши м’яку хвилю. Сніг набився йому під сорочку і в ніс, і Дік, напівусвідомлюючи це, відчував, як приємно зараз його болючій щоці.
Потім він вибрався наверх, на мить зовсім забувши про живоплотових тварин, забувши думати про Венді Торренс і навіть про хлопчика. Він перекотився на спину, щоби бачити, як помирає готель.
***
Вікна «Оверлука» потрощилися. У бальній залі, на камінній полиці, тріснув купол над дзиґарем, і обидві його половинки упали на підлогу. Годинник перестав цокотіти: трибки, коліщатка і балансирне колесо — все в ньому застигло. Почулося шепітне зітхання, і здійнялася величезна хмара пилу. У двісті сімнадцятому номері раптом розпалася на дві половини ванна, випустивши з себе невеличкий потічок зеленавої, злосмердючої води. У Президентському люксі раптом полум’я обхопило шпалери. «Кажанячі крила» в салон-барі «Колорадо» зненацька зіскочили з дверних завіс і впали на долівку обідньої зали. Поза аркою в підвалі великі купи й стоси старих паперів зайнялися вогнем, і той побіг вгору з шипінням паяльної лампи. Киплячий окріп вихлюпувався на полум’я, але не вгамовував його. Папери скручувалися і чорніли, наче підпалене під осиним гніздом осіннє листя. Вибухнула топка, трощачи сволоки під стелею підвалу, скидаючи їх, ламкі, донизу, наче кістки якогось динозавра.