Велосипед лежав ущерть понівечений. Одне колесо було відсутнє, озирнувшись через плече, Ел побачив його посеред дороги, пара дюжин шпиць стирчали вгору рояльними струнами. Ел нерішуче промовив:
— Гадаю, оце-то ми й переїхали, Джекі-друже-мій.
— Де ж тоді дитина?
— А ти бачив якусь дитину?
Джек зам’явся. Усе відбулося з такою скаженою швидкістю. Вискочили з-за повороту. У світлі фар «яга» неясно майнув велик. Ел щось крикнув. А тоді зіткнення і довгий занос.
Вони відтягнули велик на узбіччя. Ел пішов до «яга» й увімкнув чотиристоронні аварійки. Наступні дві години вони з потужним чотирибатарейним ліхтарем обшукували дорогу по обох її боках. Нічого. Хоча вже було пізно, кілька машин проїхали повз присілий на мілині «яг» і двох чоловіків з метушливим ліхтариком. Жодна не зупинилася. Пізніше Джек думав, що то якесь чудне провидіння вирішило подарувати їм останній шанс, утримуючи звідти подалі копів і всіх проїжджих від питань.
О чверть на третю вони повернулися до «яга» — тверезі, але кволі.
— Якщо ним ніхто не їхав, то що він робив посеред дороги? — домагався Ел. — Він не стояв на узбіччі, він, курва, стирчав просто посередині!
Джек спромігся лиш на те, щоб мотнути головою.
— Ваш абонент не відповідає, — повідомила операторка. — Чи ви бажаєте, щоби я продовжувала викликати?
— Ще пару дзвінків, операторко. Ви не проти?
— Ні, сер, — відповів з готовністю голос.
«Нумо, Еле!»
Ел пішки рушив через міст до найближчого телефону, подзвонив якомусь своєму приятелю-холостяку, назвавши йому ціну п’ятдесят доларів, якщо він візьме в його гаражі зимові шини «ягуара» й привезе їх на тридцять перше шосе до мосту перед Беррі. Одягнений у джинси й піжамну куртку той з’явився за якихось двадцять хвилин. Роздивився на місці.
— Задавили когось? — спитав він.
Ел вже підважував домкратом зад машини, а Джек послаблював зажимні гайки.
— Бог милував, нікого, — відповів Ел.
— Хай там як, а я, либонь, уже рушатиму додому. Заплатиш мені вранці.
— Чудово, — кинув Ел, не підводячи голови.
Удвох вони без проблем поміняли шини і разом поїхали додому до Ела Шоклі. Ел заїхав у гараж і вимкнув двигун «яга».
У занишклій темряві він сказав:
— Я кидаю пити, Джекі-бой. Годі вже. Свого останнього «марсіянина» я вже вбив.
І тепер, спітнілому в цій телефонній будці, Джеку раптом дійшло, що він ніколи не сумнівався в здатності Ела це здійснити. Він тоді поїхав собі додому у «фольксвагені» з ввімкнутим радіо, звідки якийсь диско-гурт провідним талісманом у передсвітанковий дім[45] знову й знову виспівував: «Роби це будь-яким способом… яким схочеш… роби це будь-яким способом, якщо хо’…»[46] Не мало значення, як голосно він чув тоді верещання коліс, той удар. Бодай на мить замружуючись, він бачив те єдине колесо з виламаними шпицями, що стирчать у небо.
Увійшовши, він побачив, що Венді спить на дивані. Він зазирнув до кімнати Денні, Денні міцно спав у своєму ліжечку, лежачи на спині, його рука все ще ховалася в гіпсі. У делікатно процідженому жеврінні ліхтаря знадвору йому було видно темні обриси на алебастровій білизні, де розписалися лікарі й медсестри з педіатрії.
«То був нещасний випадок. Він упав зі сходів».
(ох ти ж брудний брехун)
«То був нещасний випадок. Я не стримав свого норову».
(довбаний ти п’яндилига, покидь, шмаркля богом висякана з носа і більш ніхто)
«Слухай, агов, нумо, прошу, просто нещасний випадок…»
Але останнє виправдовування відігнав геть образ того стрибаючого ліхтаря, з яким вони нишпорили в посохлих листопадових бур’янах, шукаючи розпластане тіло, що за всіма правилами пристойності мусило там лежати, очікуючи на поліцію. Не мало значення, що за кермом сидів Ел. Бували інші вечори, коли кермував Джек.
Він підтягнув на Денні ковдру, пішов до їхньої спальні й дістав з верхньої полиці шафи іспанський пістолет «Ляма» тридцять восьмого калбіру[47]. Той лежав у взуттєвій коробці. Майже годину він просидів на ліжку з пістолетом, дивлячись на нього, причарований його смертельним блиском.
Уже займався світанок, коли він знову поклав його до коробки, а коробку поклав назад у шафу.
Того ранку він зателефонував Бракнеру, завучу, і попрохав зробити йому ласку, пересунути його уроки. У нього грип. Бракнер погодився, але з меншою люб’язністю, ніж зазвичай. Останній рік Джек Торренс був надзвичайно вразливим до грипу.
Венді зробила йому яєчню й каву. Їли вони мовчки. Єдині звуки долітали з заднього подвір’я, де Денні здоровою рукою весело ганяв свої іграшкові вантажівки по купі піску.
Вона почала мити посуд. Стоячи спиною до нього, промовила:
— Джеку. Я собі все думала.
— Що саме?
Він підкурив сигарету тремтячими руками. Жодного похмілля цього ранку, аж дивно. Лише трясучка. Він кліпнув. У миттєвій темряві злетів велик, ударився об лобове скло, по ньому зірчасті тріщинки. Завищали шини. Застрибав ліхтар.
— Я хочу з тобою побалакати про… про те, що нам із Денні було б найкраще. Для тебе також, мабуть. Не знаю. Гадаю, нам варто було давно про це поговорити.
— Можеш зробити для мене дещо? — спитав він, дивлячись на хисткий кінчик сигарети. — Зробиш мені ласку?
— Яку? — голос її прозвучав глухо, відчужено.
Він дивився їй в спину.
— Давай побалакаємо про це за тиждень. Якщо в тебе ще буде бажання.
Тепер вона обернулася до нього, руки в мереживі піни, її гарненьке обличчя бліде й зневірене.
— Джеку, твої обіцянки несерйозні. Ти просто відтягуєш…
Вона обірвала себе, дивлячись йому в очі, заворожена, раптом непевна.
— За тиждень, — повторив він. Його голос утратив всю силу, впавши до шепоту. — Прошу. Я нічого не обіцяю. Якщо захочеш і тоді побалакати, побалакаємо. Будь про що, про що сама захочеш.
Вони довгенько дивилися одне на одного через осяяну сонцем кухню, а коли вона, не промовивши більше нічого, знову відвернулася до посуду, Джека почало теліпати. Боже, як йому треба було випити. Бодай лиш чарчинку, щоби світ набрав реальної перспективи…
— Денні казав, що йому наснилося, ніби ти потрапив в аварію, — раптом промовила вона. — Курйозні сни в нього бувають. Він це сказав сьогодні вранці, коли я його одягала. Щось було таке, Джеку? В тебе була аварія?
— Ні.
До полудня нестерпна жага випити перетворилася на безтемпературну лихоманку. Він поїхав до Ела.
— Ти сухий? — запитав Ел, перш ніж його впустити. Сам він мав жахливий вигляд.
— Сухий як порох. Ти схожий на Лона Чейні у «Привиді опери»[48].
— Давай, заходь.
До вечора вони грали у віст. Не пили.
Минув тиждень. З Венді вони майже не балакали. Але він знав, що вона весь час спостерігає, не вірячи. Він пив чорну каву без цукру і безкінечну, бляшанка за бляшанкою, кока-колу. Одного вечора він випив цілий шестизарядний пакунок коли, а потім бігав до вбиральні і блював нею. Рівень вмісту пляшок у домашньому барі не зменшувався. Після уроків він заїжджав до Ела Шоклі — Венді ненавиділа Ела Шоклі дужче, аніж будь-кого в своєму житті, — а коли повертався додому, вона присягтися могла, що дочула шотландський віскі або джин у його диханні, проте Джек розмовляв з нею перед вечерею ясно, пив каву, після вечері грався з Денні, ділячись із ним колою, читав йому перед сном якусь казку, а потім сідав перевіряти учнівські роботи, наливаючи сам собі чашку за чашкою чорну каву, тож вона змушена була припустити, що помилялася.
Минали тижні, і те непромовлене слово ховалося дедалі глибше від кінчика її язика. Джек відчував його відступ, але розумів, що повністю воно ніколи не відступить. Усе почало потроху налагоджуватися. А тоді Джордж Гетфілд. Він знову не стримав норову, цього разу цілком тверезий.
— Сер, ваш абонент так само не…
— Алло? — голос Ела, захеканий.
— Продовжуйте, — суворо промовила операторка.
— Еле, це Джек Торренс.