Касу вочевидь уже було знято, бо Уллман з рішучим брязком її захлопнув і замкнув. Підписавши стрічку, він поклав її до маленького футляра на блискавці. Венді подумки зааплодувала старшому клерку, вигляд якого говорив про величезне полегшення. Вигляд Уллмана промовляв, що ця людина здатна видобути будь-яку недостачу навіть зі схованки під шкірою старшого клерка… не проливши й краплини крові. Венді не вельми дивувалася Уллману чи його уїдливості з показовою діловитістю. Цим він не відрізнявся від усіх тих босів, чоловічої чи жіночої статі, які в неї будь-коли були. Він напевне цукрово-солоденький з гостями, а за лаштунками, з підлеглими — дрібний тиран. Але ось уже настав кінець урокам і радість старшого клерка просто була написана в нього на обличчі. Одначе канікули настали для всіх, окрім неї, Джека і Денні.
— Містере Торренс, — покликав Уллман безапеляційно. — Ходіть-но сюди, будьте ласкаві.
Джек підійшов, кивнувши Венді і Денні, щоби вони теж підходили.
Той клерк, що був зник усередині, тепер вийшов, одягнений у пальто.
— Приємної вам зими, містере Уллман.
— Сумніваюсь, — сухо відповів Уллман. — Дванадцятого травня, Бреддоку. Ні днем раніше. Ні днем пізніше.
— Так, сер.
Бреддок обійшов стійку зі сповненим гідності, поважним лицем, як годилося при його посаді, але коли він цілком опинився спиною до Уллмана, то заусміхався, мов той школярик. Він коротко щось сказав дівчатам, які все ще чекали біля дверей, коли їх повезуть, і вони також коротко вибухнули здавленим сміхом йому вслід.
Тепер Венді звернула увагу на тишу цього місця. Вона накрила готель, немов важка ковдра, заглушивши все, окрім ледь чутної пульсації післяполудневого вітру надворі. Звідти, де вона стояла, їй було видно внутрішній офіс, тепер охайний аж до стерильності, з його двома порожніми столами і двома комплектами сірих картотечних шаф. Поза ним вона бачила бездоганно чисту кухню Хеллорана, великі двостулкові двері з віконцями-ілюмінаторами стояли розчинені, підперті гумовими клинами.
— Я вирішив витратити ще кілька хвилин і провести вас по нашому Готелю, — сказав Уллман, і Венді усвідомила, що в інтонаціях Уллмана завжди вчувається оте велике «Г». Він тебе просто змушує його чути. — Я певен, що ваш чоловік згодом достатньо добре ознайомиться з усіма кутками й закапелками «Оверлука», місіс Торренс, але ви з вашим сином безсумнівно триматиметеся здебільшого вестибюльного рівня і першого поверху, де розташовані ваші помешкання.
— Безсумнівно, — скромно промурмотіла Венді, і Джек нишком поглянув на неї.
— Це вельми гарний готель, — експансивно проголосив Уллман. — Я насправді отримую велике задоволення, показуючи його.
«Можу закластися, що так воно й є», — подумала Венді.
— Нумо, піднімемося на третій поверх, а звідти пройдемося до низу, — сказав Уллман. Це прозвучало з рішучим ентузіазмом.
— Якщо ми вас затримуємо… — почав було Джек.
— Зовсім ні, — обірвав його Уллман. — Заклад закрито. Tout fini,[81] на цей сезон, принаймні. І я планую ніч переспати в Боулдері… у «Боулдерадо», звичайно. Єдиний пристойний готель по цей бік від Денвера… звісно, після самого «Оверлука». Сюди.
Вони разом ступили до ліфта. Кабіна була прикрашена закрутистими узорами з міді й латуні, але вона відчутно осіла іще раніше, ніж Уллман потягнув її зсувну решітку. Денні трохи занепокоєно ворухнувся, і Уллман згори вниз посміхнувся йому. Денні спробував посміхнутися у відповідь, проте без помітного успіху.
— Не варто непокоїтися, чоловічку, — сказав Уллман. — Абсолютно надійний.
— Таким і «Титанік» був, — промовив Джек, дивлячись угору на кулястий кришталевий плафон у центрі стелі цього ліфта. Венді закусила собі зсередини щоку, щоби втриматися від посмішки.
Уллмана це зауваження не розвеселило. Він з гуркотом посунув і прибив внутрішні двері.
— Той «Титанік» спромігся лише на один рейс, містере Торренс. Цей же ліфт зробив тисячі їх, відтоді як його було встановлено тисяча дев’ятсот двадцять шостого року.
— Це втішає, — відповів Джек. Він покуйовдив волосся Денні. — Цей літак аж ніяк не розіб’ється, доку.
Уллман перекинув важіль, і протягом якоїсь миті не відбувалося нічого, окрім вібрації в них під ступнями і стражденно-жалібного виття мотора під ними. Венді привиділося, що вони вчотирьох застрягли в цій пастці між поверхами, немов мухи в пляшці, а навесні їх знаходять… з відсутніми тими й тими шматками… як у ватазі Доннера…
(Зупиніть його!)
Ліфт почав підніматися, спершу дещо вібруючи, із зачіпним брязком і грюкотом. Потім його рух став плавнішим. На третьому поверсі Уллман його рвучко зупинив, відсунув решітку і відчинив двері. Кабіна ліфта все ще висіла на шість дюймів нижче рівня поверху. Денні витріщився на цю різницю висот між холом третього поверху і підлогою ліфта так, ніби він оце щойно збагнув, що всесвіт зовсім не такий нормальний, як йому про те казали. Уллман прокашлявся й трішки підняв кабіну, змусивши її підскочити й різко зупинитись (усе ще на два дюйми нижче), і аж тоді вони всі з неї вибралися. Позбавлена їхньої ваги, кабіна підскочила майже до рівня поверху, від чого впевненості у Венді зовсім не додалося. Абсолютно надійний чи ні, але, коли їй буде потрібно піднятися вгору або спуститися вниз у цьому готелі, вона твердо вирішила користуватися тільки сходами. І ні за яких обставин вона не дозволить залізти до цієї розхитаної коробки їм усім трьом разом.
— На що ти так задивився, доку? — поцікавився весело Джек. — Плямки десь там побачив?
— Звичайно ж, ні, — втрутився Уллман ображено. — Усі килими було вимито спеціальним шампунем лише два дні тому.
Венді й собі поглянула на коридорний хідник. Гарний, але однозначно зовсім не те, що вона вибрала б для власного дому, якщо колись надійде той день, коли вона матиме власний дім. Темно-синій ворс, у ньому плететься щось схоже на сюрреалістичний пейзаж джунглів з ліанами, в’юнкими лозами і деревами, повними екзотичних птахів. Важко було впізнати, якої породи ті птахи, бо весь візерунок було виткано чисто чорними контурами, тому вгадувалися лише силуети.
— Тобі подобається цей килим? — спитала Венді в Денні.
— Так, мамо, — відповів він безвиразно.
Вони пройшли далі коридором, який виявився приємно широким. Шпалери були з шовкового паперу, світлішого супроти килима блакитного кольору. Через кожні десять футів, на висоті приблизно футів семи були встановлені декоративні електричні канделябри. Зроблені за фасоном лондонських газових ліхтарів, лампи в них ховалися поза димчастим, кремового відтінку склом, оперезаним залізними смужками.
— Вони мені дуже подобаються, — сказала Венді.
Уллман задоволено кивнув:
— Містер Дервент встановив такі в усьому готелі після війни — Другої світової, маю на увазі. Фактично більшість — хоча й не всі — ідей оформлення інтер’єру третього поверху належить йому. Це номер триста, люкс, Президентські апартаменти.
Він обернув ключ у замку двостулкових дверей з червоного дерева і розчахнув їх навстіж. Вітальня з її широкою західною експозицією змусила їх усіх ахнути, що, либонь, і було метою Уллмана. Він посміхнувся.
— Оце краєвид, хіба не так?
— Істинно так, — відгукнувся Джек.
Вікно у цій вітальні було величезним, майже на всю стіну, і зависле за ним між двох зазублених вершин сонце обкидало своїм золотим світлом мури скель і цукровані снігом високі піки. Хмари навкруг і далі цього мальовничого, ніби з поштової листівки, краєвиду також бралися золотом, і самотній сонячний промінь, що сягав темного скупчення ялин нижче межі лісу, тьмяно зблискував і губився там.
Джек і Венді були так захоплені краєвидом, що не дивилися вниз, на Денні, який втупився очима не за вікно, а на шовкові, в червону й білу смужечку, шпалери ліворуч, там де відчинялися двері до нутра спальні. І його «ах», що було змішалося з їхнім, не мало жодного стосунку до краси.