Джек підхопив сина, двічі крутонувся, тримаючи його на руках, і сердечно поцілував в губи.
— Джек Торренс, Юджин О’Ніл свого покоління, американський Шекспір![95] — усміхаючись, проголосила Венді. — Яким вас вітром доля занесла у ці віддалені й високі гори?
— Несила вже було мені терпіти сонмища простолюду, міледі, — відповів він, хапаючи її в обійми. Вони поцілувалися. — Як вам подорожувалося?
— Дуже добре. Денні жалівся, що я його повсякчас смикаю, але я жодного разу не заглухла і… ой, Джеку, ти все там закінчив!
Вона дивилася на дах, і Денні теж перевів очі за її поглядом. Коли він побачив на західному крилі покрівлі «Оверлука» широкий клапоть свіжого ґонту світлішого зеленого кольору, ніж решта даху, лиця хлопчика торкнулася ледь помітна похмурість. Потім він опустив очі вниз, на коробку в своїх руках, і його обличчя знов прояснішало. Ночами його знов і знов у всій їх первісній виразності навідували ті картини, які йому був показав Тоні, але при сонячному світлі дня на них було легше не зважати.
— Поглянь, татуню, поглянь-но.
Джек взяв коробку з рук сина. То була модель машини, однієї з тих карикатур Великого Татуся Рота[96], щодо яких Денні колись виявляв велике захоплення. Цей екземпляр називався Лиховісним Ліловим Жуком, і на коробці був зображений великий пурпурний «фольксваген» з довгими задніми крилами-фарами від купе-кабріолета «кадилак» тисяча дев’ятсот п’ятдесят дев’ятого року, який скажено мчав по ґрунтовому треку. Крізь люк у даху «фольксвагена», вчепившись далеко внизу руками в кермо, стирчав велетенський бородавчатий монстр з виряченими очима, маніяцьким вищиром і в нацупленому задом наперед велетенському картузі якоїсь англійської гоночної команди.
Венді до нього посміхалася, і Джек їй підморгнув.
— Оце-то мені й подобається в тобі, доку, — сказав Джек, віддаючи коробку назад. — Твій смак тяжіє до всього стриманого, тверезого, меланхолійного. Воістину ти дитя мого лона.
— Мамуня сказала, що ти допоможеш мені її зібрати, тільки-но я зможу прочитати всю першу книжечку про Діка і Джейн[97].
— Тоді це мусить статися десь під кінець цього тижня, — сказав Джек. — А що ще є в цьому вашому гарненькому пікапі, мем?
— Ні-ні, — вхопила вона його за руку й потягла назад. — Не підглядати. Є там дещо для тебе. Ми з Денні це занесемо досередини. А ти можеш взяти молоко. Воно в кабіні, на підлозі.
— Ото і все, на що я тобі потрібен, — схлипнув Джек, ляскаючи себе долонею по лобі. — Просто тягловий кінь, звичайна худоба польова. Тягни сюди, тягни туди, тягни будь-куди.
— Просто затягніть молоко до кухні, містере.
— Це вже занадто, — скрикнув він і повалився на землю, а Денні стояв над ним і хихотів.
— Ану підводься, ти, бугаю, — ткнула його носком своєї кросівки Венді.
— Бачиш? — звернувся той до Денні, — вона мене назвала бугаєм. Ти свідок.
— Свідок, свідок! — радісно погодився Денні і з розгону перестрибнув свого розпростертого долі батька.
Джек сів.
— О, до речі, друзяко. У мене для тебе теж дещо є. Там, на ґанку, біля попільниці.
— А що там?
— Забув. Піди й подивися.
Джек підвівся, і вони вдвох з дружиною стояли, дивлячись, як Денні помчав угору по моріжку, а потім по ґанку, заразом перестрибуючи по дві сходинки. Він обійняв Венді за талію.
— Ти щаслива, бейбі?
Вона значуще подивилася на нього:
— Я зараз найщасливіша, відтоді як ми побралися.
— Це правда?
— Свята правда.
Він міцно обхопив її:
— Я тебе кохаю.
Вона пригорнула його навзаєм, зворушена. Ці слова ніколи не були дешевими у вустах Джека Торренса, вона могла б точно порахувати, скільки разів вона їх від нього чула, як до весілля, так і після, для цього їй вистачило би пальців на двох руках.
— Я тебе теж кохаю.
— Матусю, матусю, — схвильовано нагукував уже з ґанку Денні. — Іди-но подивися! Ого! Оце круть!
— Що там таке? — запитала в Джека Венді, уже коли вони, рука в руці, вирушили зі стоянки вгору.
— Забув, — відповів той.
— Ох, ти своє ще отримаєш, — штовхнула вона його ліктем у бік. — От сам побачиш.
— Я так і сподівався, що отримаю цієї ночі, — зауважив він, і вона розсміялася. Наступної миті він спитав: — А Денні щасливий, як ти гадаєш?
— Тобі краще знати. Це ж ти з ним провадиш вечорами довгі балачки перед сном.
— Та йдеться зазвичай про те, ким він хоче стати, коли виросте, або чи існує насправді Санта-Клаус. Схоже, на нього чекає велике розчарування. Гадаю, його старий приятель Скотт уже був устиг закласти основу для девальвації цієї фігури. А щодо «Оверлука», ні, він мені поки що майже нічого про нього не казав.
— Мені також, — відгукнулася вона. Вони вже долали сходи ґанку. — Але більшість часу він поводиться дуже тихо. І мені здається, що він схуд, Джеку, так-так, дійсно.
— Просто він росте.
Денні стояв до них спиною. Він щось роздивлявся на столі біля Джекового крісла, але Венді не було видно, що саме.
— Він тепер і не їсть, як слід. А колись же метав, як той паровий екскаватор. Пам’ятаєш, іще минулого року?
— Вони всі збавляють, — промовив він з сумнівом. — Здається, я про це читав у Спока[98]. От виповниться йому сім, почне знову молотити двома виделками одночасно.
Вони зупинилися на верхній сходинці.
— А ще він багато сил віддає тим читанкам, — сказала вона. — Я розумію, він хоче навчитися, щоби порадувати нас… тебе тобто, — додала вона мимохіть.
— Себе порадувати, перш за все, — уточнив Джек. — Я його зовсім до цього не примушував. Фактично, я не бажав би, аби він витрачав на це так багато сил.
— Як ти гадаєш, дурна я буду, якщо запишу його на медогляд? Там, у Сайдвіндері, є лікар загальної практики, молодий чоловік, судячи з того, що мені розказувала касирка в супермаркеті…
— Трохи нервуєш через наближення снігопаду, чи не так?
Вона знизала плечима:
— Мабуть. Якщо ти вважаєш, що це дурня…
— Ні, не вважаю. Фактично, можеш записати нас усіх трьох. Отримаємо відмінні медичні довідки і тоді зможемо спокійно спати ночами.
— Я сьогодні ж нас запишу, — сказала вона.
— Ма! Подивися, мамуню!
Син підбіг до неї з якоюсь великою сірою річчю в руках, і на одну жахливо-кумедну секунду Венді здалося, що то мозок. Побачивши ж, чим воно є насправді, вона інстинктивно відсахнулася.
Джек обхопив її однією рукою:
— Усе гаразд. Тутешніх мешканців, котрі не відлетіли геть, було витрушено. Я використав димову шашку.
Вона дивилася на велике осине гніздо в руках свого сина, але не торкалась його.
— Ти певен, що воно безпечне?
— Цілком. У мене було таке, коли я був малим. Мені його тато подарував. Денні, хочеш віднести його до своєї кімнати?
— Йо! Зараз же!
Хлопчик розвернувся й метнувся крізь двостулкові двері. Вони чули приглушений тупіт його ніг по головних сходах.
— Отже, там, нагорі, були оси? — спитала вона. — Тебе вжалило?
— Де моє «Пурпурове серце»? — перепитав він, виставляючи напоказ пальця[99].
Пухлина вже почала спадати, але Венді достатньо над нею поохкала і навіть ніжно її цьомкнула.
— А жало ти витяг?
— Оси не залишають жала. То бджоли. У тих жала з зазублинами. А в ос жала гладенькі. Оце-то й робить їх такими небезпечними. Вони можуть жалити знову і знову.
— Джеку, ти цілком певний, що йому безпечно тримати в себе те гніздо?
— Я виконав усі інструкції щодо тієї шашки. Та штука гарантовано вбиває геть усіх комах протягом двох годин, а сама потім безслідно випаровується.
— Я їх ненавиджу, — сказала вона.
— Кого… ос?
— Усіх, хто кусаються, — відповіла вона. Її долоні зімкнулись на ліктях, руки навхрест лягли їй на груди.
— Я теж, — сказав він і обійняв її.
Розділ шістнадцятий Денні
Венді чула, як далі по коридору, у спальні, принесена знизу Джеком друкарська машинка то вибухово оживає секунд на тридцять, то замовкає на пару хвилин, щоби потім знову видати коротку чергу. Немов слухаєш кулеметну стрілянину з якогось оточеного доту. Для її вух це звучало музикою; Джек не творив так наполегливо від другого року їхнього шлюбу, коли він написав оте оповідання, яке потім придбав «Ескваєр». Він казав, що, на його думку, п’єсу хоч так, хоч сяк, а буде закінчено під кінець цього року і тоді він візьметься до чогось нового. Казав, що його не хвилює, чи викличе бодай-якийсь ажіотаж «Маленька школа», коли Філліс показуватиме її там і там, не хвилює, якщо п’єса кане в забуття, не залишивши по собі й сліду, і всьому цьому Венді вірила також. Уже сам процес його писання подавав їй надзвичайну надію, і не тому, що вона очікувала чогось неймовірного від цієї п’єси, а тому, що таким чином її чоловік начебто поволі причиняв гігантські двері кімнати, повної монстрів. Він уже доволі довгенько налягав плечем на ці двері, і ось вони врешті гойднулися, щоби зачинитися.