— Денні замкнувся у ванній і не відповідає мені!
Джек обійшов кругом столу, вигляд мав роздратований. Він стукнув у двері раз, сильно.
— Відкривай, Денні. Досить гратися.
Без відповіді.
Джек постукав сильніше.
— Припини дуркувати, доку. Спати, значить час спати. Якщо зараз же не відчиниш, нашльопаю.
«Він ледь стримує свій норов», — подумала вона і ще дужче злякалася. Навіть сердячись, він жодного разу не торкнувся Денні після того вечора два роки тому, але цієї миті голос у нього прозвучав достатньо сердито, щоби дійшло до такого.
— Денні, любий… — почала вона.
Без відповіді. Тільки шум води.
— Денні, якщо ти змусиш мене виламати цей замок, я тобі гарантую, що цю ніч спати тобі доведеться на животі, — пригрозив Джек.
Нічого.
— Ламай, — сказала вона, і раптом їй стало важко говорити. — Швидше.
Він задер ногу і сильно вгатив ступнею в двері, правіше ручки. Замок там був кволий; він піддався тієї ж миті, і двері розчахнулися, вдарившись об кахляну стіну ванної й відскочивши півшляху назад.
— Денні! — не своїм голосом закричала вона.
Відкрита на повну потужність вода бігла в раковину. Поряд з нею тюбик «Креста» з відкрученим ковпачком[104]. Поодаль, на краю ванни сидів Денні з безвільно затиснутою в лівому кулачку зубною щіткою, з губами, вкритими тонким шаром пастової піни. Він, немов у трансі, вдивлявся у дзеркало на дверцятах аптечної шафки, яка висіла над умивальником. На його обличчі застиг вираз отупілого жаху, і спершу вона подумала, що в нього якийсь епілептичний припадок, що він проковтнув язик.
— Денні!
Денні не відповів. З його горла виходили утробні звуки.
Потім її штурхонуло вбік з такою силою, що вона врізалася у вішак для рушників, і перед хлопчиком укляк на колінах Джек.
— Денні, — покликав він. — Денні, Денні! — клацнув він пальцями перед порожніми очима сина.
— А-аякже, — промовив Денні. — Турнірна гра. Удар. Нррр…
— Денні…
— Роук! — вимовив Денні раптом глибоким, майже чоловічим голосом. — Роук. Удар. Молоток для роуку… має дві головки. Гаааааа…
— Ох, Джеку, Боже мій, що з ним трапилося?
Джек ухопив хлопчика під лікті й сильно струсонув. Голова Денні безвільно відкотилася назад, а потім сіпнулася вперед, наче повітряна кулька на патичку.
— Роук. Удар. Арак.
Джек знову його струсонув, і очі Денні раптом прояснішали. Зубна щітка вислизнула в нього з руки, з тихеньким «клац» упавши на підлогу.
— Що? — спитав він, роззираючись довкола. Він побачив перед собою батька на колінах і Венді, яка стояла під стіною. — Що? — знову перепитав Денні зі зростаючою тривогою. — Щ-щ-що т-т-трап-п-п…
— Не заїкайся! — раптом заволав просто йому в обличчя Джек. Нажаханий Денні скрикнув, тільце його напружилося, намагаючись вирватися від батька, а потім він вдарився в сльози. Джек, шокований, притягнув його до себе. — Ох, любий, пробач мені. Пробач мені, доку. Прошу. Не плач. Я вибачаюся. Усе гаразд.
Вода безперестанно текла в умивальник, і Венді відчула, ніби вона раптом вступила в якийсь тоскний кошмар, де час потік назад, назад до того часу, коли її п’яний чоловік зламав її синові руку, а потім скиглив над ним майже цими ж самими словами.
Ох, любий, пробач мені. Пробач мені, доку. Прошу. Так жаль.
Вона підскочила до них, якось вихопила Денні з обіймів Джека (помітивши на його обличчі вираз сердитого докору, але лише занотувала його подумки для пізнішого обмірковування) і підняла сина на руки. Вона понесла його до маленької спальні, Денні вчепився руками за її шию, Джек плентався позаду них.
Вона сіла на ліжко Денні й колихала сина туди-сюди, заспокоюючи його безсенсовими словами, повторюючи їх знову і знову. Вона поглянула вгору, на Джека, і тепер у його очах була тільки занепокоєність. Він запитально звів вгору брови. Вона легенько похитала головою.
— Денні, — зашепотіла вона. — Денні, Денні, Денні, ’се гаразд, доку, ’се добре.
Врешті-решт Денні затих, лише слабенько тремтячи в її обіймах. Проте заговорив він найперше до Джека, який сидів тепер поряд з ними на ліжку, і вона відчула слабенький укол того давнього болю
(спершу до нього, і завше так було, що він найперше)
ревнощів. Джек на нього кричав, вона його втішила, та все одно саме до батька заговорив Денні:
— Я вибачаюся, якщо зробив щось погане.
— Нема за що вибачатися, доку, — скуйовдив йому волосся Джек. — Що там збіса таке трапилося?
Денні повільно, задивовано похитав головою:
— Я… я не знаю. Чому ти закричав, щоби я перестав заїкатися, тату? Я не заїкаюся.
— Звичайно ж, ні, — сердечно підтвердив Джек, проте немов якийсь холодний палець торкнувся серця Венді. На Джеку раптом відбився переляк, ніби щойно перед ним промайнув якийсь привид з минулого.
— Щось про таймер… — промурмотів Денні.
— Що? — подався вперед Джек, аж Денні здригнувся, зіщулившись у неї на руках.
— Джеку, ти лякаєш його, — сказала вона, і то високим голосом, осудливо. Їй раптом дійшло, що вони тут усі налякані. Але чим?
— Не знаю, я не знаю, — проказував Денні батькові. — Що… що я сказав, тату?
— Нічого, — промурмотів Джек. Витягши із задньої кишені хустинку, він витер нею собі губи. Венді на мить знову охопило те нудотне почуття, ніби час біжить у зворотному напрямку. То був надто пам’ятний його жест з пияцьких часів.
— Чому ти замкнув двері, Денні? — спитала вона лагідно. — Навіщо ти це зробив?
— Тоні, — промовив він. — Тоні мені сказав так зробити.
Вони обмінялися поглядами над його головою.
— А Тоні сказав навіщо? — запитав Джек стиха.
— Я чистив зуби і думав про своє читання, — почав Денні. — Дуже сильно думав. І… і я побачив Тоні у дзеркалі. Він сказав, що мусить знову мені показати.
— Ти маєш на увазі, що він стояв позаду тебе? — спитала Венді.
— Ні, він був у самому дзеркалі, — на цьому Денні особливо наголосив. — Глибоко всередині нього. А потім я пройшов крізь дзеркало. Наступне, що я пам’ятаю, це як тато мене трусить і як я подумав, що знову зробив щось погане.
Джек шарпнувся, немов його вдарили.
— Ні, доку, — промовив він стиха.
— Тоні велів тобі замкнути двері? — спитала Венді, гладячи сина по голові.
— Так.
— А що він хотів тобі показати?
Денні напружився в неї на руках так, ніби м’язи в його тільці перетворилися на щось подібне до рояльних струн.
— Я не пам’ятаю, — відповів він розпачливо. — Не пам’ятаю я. Не розпитуйте мене. Я… я не пам’ятаю нічого!
— Шшш, — стривожилась Венді. Вона знову почала його колисати. — Якщо не пам’ятаєш, то й гаразд, любий. Авжеж.
Денні врешті-решт знову почав розслаблятися.
— Хочеш, я ще побуду тут з тобою? Почитаю тобі щось?
— Ні. Тільки нічник, — він подивився несміливо на батька. — А ти залишися, тату? На хвилиночку?
— Авжеж, доку.
Венді зітхнула:
— Я буду у вітальні, Джеку.
— Гаразд.
Вона підвелася, дивлячись, як Денні сковзнув під ковдру. Син здався їй дуже крихітним.
— Ти певен, що з тобою все гаразд, Денні?
— Я в порядку. Тільки ввімкни Снупі, мамо.
— Авжеж.
Вона ввімкнула нічник, що зображував Снупі, який міцно спить на дашку своєї собачої будки[105]. Денні ніколи не потребував нічника, допоки вони не переїхали в «Оверлук», а щойно це трапилося, як він наполегливо його зажадав. Вона вимкнула велику лампу і знову подивилася на них, маленьке біле коло обличчя Денні й Джекове понад ним. На мить вона завагалася,
(«а потім я пройшов крізь дзеркало»)
а потім тихо їх полишила.
— Ти сонний? — спитав Джек, змахуючи Денні волосся з лоба.
— Йо.
— Хочеш попити водички?
— Ні…
П’ять хвилин панувала тиша. Денні так само лежав під рукою батька. Гадаючи, що той заснув, Джек уже було зібрався підвестися і тихо піти, аж раптом Денні на грані сну промовив:
— Роук.
Джек обернувся, аж в душі йому похололо.
— Денні?..
— Ти ніколи не кривдитимеш маму, правда, тату?