«Як же тоді. Спонтанна регенерація?»
Божевільна ідея. Дурниця з сімнадцятого століття. Комахи не можуть відроджуватися. І навіть якби протягом дванадцяти годин в осиних яйцях могли розвинутися цілком дорослі комахи, зараз не той сезон, коли матка відкладає яйця. Це відбувається у квітні або в травні. Осінь — час їх вмирання.
Живе заперечення цьому, дзижчання розлютованих ос під мискою.
Він відніс їх донизу, а там через кухню. В її дальнім кінці були задні двері, що вели надвір. Холодний нічний вітер обдував його майже зовсім голе тіло, його ступні майже моментально задубіли на холодній бетонній платформі, де він зупинився, платформі, на яку до готелю підвозили молоко в курортний сезон. Він обережно опустив долі дошку з мискою, а вже випроставшись, подивився на термометр, прибитий до зовнішньої поверхні дверей. «ОСВІЖАЙСЯ СЕВЕН-АП»[108] закликав напис на термометрі, а ртуть у ньому стояла на рівні двадцяти п’яти градусів[109]. До ранку холод їх уб’є. Він зайшов досередини, міцно закляпнувши за собою двері. Хвильку поміркувавши, він їх також замкнув.
Перетнувши знову кухню, він вимкнув там світло. Якусь мить він стояв у темряві, розмірковуючи, з бажанням випити. Раптом готель здався наповненим тисячею скрадливих звуків: порипуваннями й зітханнями, й хитрим нюшкуванням вітру попід піддашками, де могли висіти смертельні плоди інших осиних гнізд.
Вони повернулися.
І раптом він усвідомив, що йому вже зовсім не так сильно подобається «Оверлук», ніби то не оси покусали його сина, оси, які чудесним чином пережили атаку димової шашки, але сам готель.
Остання його думка, перед тим як піднятися сходами до своєї дружини і сина
(«відтепер ти триматимеш на припоні свій норов. Незважаючи Ні На Що»)
була твердою, жорсткою і впевненою.
Уже йдучи коридором до них, він витер собі губи тильним боком долоні.
Розділ сімнадцятий Візит до лікаря
Роздягнений до трусів, лежачи на оглядовому столі, Денні Торренс здавався зовсім крихітним. Він дивився вгору, на лікаря («зви мене просто Біллом») Едмондса, який саме прирулював до нього якусь велику чорну машину. Щоб краще на неї роздивитися, Денні аж очі вивертав.
— Нехай вона тебе не лякає, хлопче, — сказав Білл Едмондс. — Це електроенцефалограф, і боляче він не робить.
— Електро…
— Скорочено ми називаємо його ЕЕГ. Ось я причеплю тобі до голови жмуток дротів — ні, не гачками, просто приклею липучками — і самописці в оцій частині приладу записуватимуть твої мозкові хвилі.
— Як у «Чоловіку, що коштував шість мільйонів доларів»?[110]
— Майже так. Ти хотів би стати схожим на Стіва Остіна, коли виростеш?
— Аж ніяк, — відповів Денні, тим часом як медсестра почала ліпити контакти до крихітних виголених місцинок на його голові. — Мій тато каже, що колись у нього станеться коротке замикання, і тоді він опиниться в сра… він опиниться в лайні.
— Таке лайно мені добре відоме, — дружньо промовив доктор Едмондс. — Я й сам не раз у ньому плавав, без весла до того ж. Денні, ЕЕГ нам багато про що може розповісти.
— Про що, наприклад?
— Наприклад, чи нема в тебе епілепсії. Це така проблемка, коли…
— Йо, я знаю, що таке епілепсія.
— Справді?
— Звісно. Там був один хлопчик, у моєму дитсадку, у Вермонті — я ходив до дитячого садка, коли ще був малим, — і в нього вона була. Йому не можна було користуватися флешбордом.
— А що воно таке, Денні? — Лікар ввімкнув машину. По графленій паперовій стрічці почали кривуляти тоненькі лінії.
— На флешборді, там такі лампочки, всі різних кольорів. А коли його вмикаєш, деякі з них спалахують, але не всі. І ти мусиш порахувати кольори, а якщо натиснеш правильну кнопку, ти можеш його вимкнути. Брент не міг ним користуватися.
— Це тому, що яскраві спалахи ламп інколи провокують епілептичний пароксизм.
— Ви хочете сказати, що від флешборда Брента могло перемкнути?
Едмондс із медсестрою обмінялися зачудованими поглядами.
— Дещо брутально, проте точно висловлено, Денні.
— Що?
— Я кажу, що ти правий, хоча замість «перемкнуло» треба говорити «стався приступ». Це не гарно… Гаразд, а тепер лежи тихо, як мишка.
— Окей.
— Денні, коли в тебе трапляються оті… хай би чим вони не були, тобі тоді коли-небудь пригадуються ті палахкі вогники, які ти бачив раніше?
— Ні.
— Якісь дивні звуки? Дзвеніння? Або теленькання, як з дверного дзвінка?
— Нє-а.
— А як щодо дивних запахів, можливо, як від помаранчів або тирси? Або запаху, ніби щось гниле тхне?
— Ні, сер.
— А буває подеколи так, щоби перед тим, як зомлієш, тобі хотілось заплакати? Навіть якщо ти не відчуваєш печалі?
— Аж ніяк.
— Тоді чудово.
— У мене епілепсія, докторе Білл?
— Я так не думаю, Денні. Тільки лежи спокійно. Ми вже майже закінчили.
Машина буркотала й рипіла перами ще хвилин зо п’ять, а потім доктор Едмондс її вимкнув.
— Готово, хлопче, — промовив Едмондс жваво. — Нехай Селлі зніме з тебе електроди, а тоді заходь до іншої кімнати. Я хочу трохи з тобою побалакати. Гаразд?
— Атож.
— А ти, Селлі, перед тим як йому зайти, зроби-но хлопцю ін’єкційну шкірну пробу.
— Добре.
Едмондс відірвав той довгий скрутень паперу, що виштовхнула з себе машина, і, дивлячись на нього, пішов до сусіднього приміщення.
— Зараз я уколю тобі руку, трішечки, — сказала медсестра після того, як Денні натягнув на себе штани. — Так ми переконаємося, що в тебе нема туберкульозу.
— Мені таке вже робили у школі, лише минулого року, — повідомив Денні, не плекаючи великої надії.
— Але це ж було доволі давно, а ти тепер уже великий хлопчик, правда?
— Гадаю, що так, — зітхнув Денні, простягаючи їй на заклання свою руку.
Надівши сорочку і взувшись, він пройшов крізь зсувні двері в кабінет лікаря Едмондса. Едмондс, сидячи на краєчку свого столу, задумливо гойдав ногами.
— Привіт, Денні.
— Привіт.
— Ну, як зараз твоя рука? — показав він на ліву, нещільно забинтовану руку Денні.
— Доволі добре.
— Добре. Я подивився твою ЕЕГ, і вона мені здається чудовою. Але я хочу ще послати її моєму другу в Денвер, котрий заробляє собі на життя читанням таких речей. Просто хочу мати певність.
— Так, сер.
— Дене, розкажи мені про Тоні.
Денні переступив з ноги на ногу.
— Він просто мій невидимий друг, — сказав він. — Я його вигадав. Щоби не скучно було…
Едмондс розсміявся й поклав долоні Денні на плечі.
— Так само кажуть і твої мама з татом. Але зараз це між нами двома, хлопче. Я твій лікар. Розкажи мені правду, і я обіцяю не переповідати нікому, поки ти не даси мені на це свій дозвіл.
Денні поміркував. Подивився на Едмондса, а потім, ледь напружившись, зосередився і спробував вловити думки Едмондса чи бодай колір його настрою. І раптом отримав чудно заспокійливий образ його голови: картотечні шафи, їхні зсувні дверцята зачиняються одна по одній, з клацанням замикаючись. На маленьких табличках посередині кожних дверцят були написи: А — Б, таємно; В — Г, таємно; і так далі. Від цього Денні відчув себе трохи вільніше.
Він обережно промовив:
— Я не знаю, ким є Тоні.
— Він твого віку?
— Ні. Йому років одинадцять. Я думаю, він може бути навіть старшим. Я ніколи не бачив його зовсім зблизька. Він, можливо, вже достатньо дорослий, щоби кермувати машиною.
— То ти бачиш його тільки з якоїсь відстані, еге ж?
— Так, сер.
— І він завжди приходить перед тим, як тобі зомліти?
— Ну, я не зомліваю. Я ніби йду десь з ним. І він показує мені різне.
— Яке саме різне?
— Ну… — Денні хвилинку поміркував, а потім розповів доктору Едмондсу про татову валізу з усіма його рукописами, і про те, що перевізники зовсім не загубили її між Вермонтом і Колорадо. Вона була весь час там, просто під самими сходами.
— І твій тато знайшов її там, де Тоні сказав, вона мусить бути?
— О так, сер. Тільки Тоні мені не казав. Він мені показав.
— Розумію. Денні, а що Тоні показав тобі минулого вечора? Коли ти був замкнувся у ванній?