— Я не пам’ятаю, — поспішно відповів Денні.
— Ти впевнений?
— Так, сер.
— Хвилину тому я сказав, що ти замкнувся у ванній. Але ж це не так, правда? Двері замкнув Тоні.
— Ні, сер. Тоні не міг замкнути двері, бо він несправжній. Він захотів, щоби я це зробив, отже, я й зробив. Я їх замкнув.
— Тоні завжди показує тобі, де загублені речі?
— Ні, сер. Іноді він показує мені речі, які мусять трапитися.
— Справді?
— Атож. Як от одного разу Тоні показав мені парк дикої природи зі звірами й атракціонами у Великому Беррингтоні[111]. Тоні сказав, що тато збирається повезти мене туди на мій день народження. І тато так і зробив.
— А що ще він тобі показує?
Денні посупився.
— Написи. Він завжди показує мені дурні старі написи. А їх не можу прочитати, майже ніколи.
— А навіщо Тоні це робить, як ти вважаєш, Денні?
— Я не знаю. — Денні прояснішав. — Але тато з мамою вчать мене читати, і я стараюся з усіх сил.
— Тоді ти зможеш читати написи Тоні?
— Ну, я просто дуже хочу навчитися читати. Але й це теж, авжеж.
— Денні, а тобі подобається Тоні?
Денні задивився на кахляні плитки підлоги й не відповів нічого.
— Денні?
— Важко сказати, — промовив Денні. — Я звик. Я звик чекати його приходу щодня, бо він завжди показував мені гарні речі, особливо відтоді, як мамуня й тато більше не думають про РОЗЛУЧЕННЯ. — Погляд доктора Едмондса став проникливішим, але Денні того не помітив. Він втупився в підлогу, зосереджено намагаючись підібрати слова. — Але зараз, коли б він не приходив, він показує мені погані речі. Жахливі речі. Як от у ванній минулого вечора. Речі, які він мені показує, вони жалять мене, як ті оси. Тільки показуване Тоні жалить мене от сюди. — Він похмуро ткнув собі пальцем у скроню, маленький хлопчик, що несвідомо пародіює самогубство.
— Які це речі, Денні?
— Я не пам’ятаю! — страдницьки схлипнув Денні. — Я б вам сказав, якби міг! Неначе я не можу згадати, бо воно таке погане, що й не хочу його пам’ятати. Усе, що я пам’ятаю, коли прокидаюся, це АРАК.
— Ар гак чи арак?
— Арак.
— Що воно таке, Денні?
— Я не знаю.
— Денні?
— Що, сер?
— Ти можеш змусити Тоні прийти зараз?
— Я не знаю. Він не завжди приходить. Я навіть не знаю, чи хочу я, щоб він коли-небудь знову прийшов.
— Спробуй, Денні. Я ж буду тут.
Денні поглянув на Едмондса з сумнівом. Едмондс підбадьорливо кивнув.
Денні видав довге зітхання і теж кивнув.
— Але я не знаю, чи в мене вийде. Я ніколи раніше не робив цього, коли хтось на мене дивиться. Та й Тоні все одно не завжди приходить.
— Якщо не прийде, то й не прийде, — сказав Едмондс. — Я тільки хочу, щоби ти спробував.
— Гаразд.
Учепившись поглядом у мокасини Едмондса, якими той повільно погойдував, Денні метнувся розумом до мами і тата. Вони були десь тут… фактично, зразу ж за тією стіною, на якій висить картина. У почекальні, через яку вони разом проходили. Сидять поруч одне одного, але не розмовляють. Гортають журнали. Хвилюються. За нього.
Він зосередився ще дужче, суплячи брови, намагаючись проникнути в настрій думок своєї мами. Це завжди давалося йому важче, коли їх не було поряд, в одній з ним кімнаті. Але ось уже в нього почало виходити. Мама думала про якусь сестру. Свою сестру. Її сестра померла. Його мама думала, що то було головним, що перетворило її маму на таку
(суку?)
на таку стару гаргару. Бо її сестра померла. Вона була малою дівчинкою, коли (її збила машина о боже я не змогла б більше пережити такого як тоді з ейлін але якщо він хворий дуже хворий рак спинальний менінгіт лейкемія пухлина в мозку як у сина джона ґантера або м’язова дистрофія ох ісусе діти його віку захворівають на лейкемію повсякчас радіотерапія хіміотерапія у нас нема грошей ні на що таке але звісно вони не можуть просто відмовити вам залишити помирати серед вулиці хіба не так тим більше у нього все в порядку все в порядку все в порядку ти не мусиш дозволяти собі про таке думати)
(Деннііі…)
(про ейлін і)
(Деннііі…)
(про ту машину)
(Деннііі…)
Але Тоні там не було. Тільки його голос. Та й той затихав, і Денні вирушив слідом за ним у темряву, падаючи перекидом у якусь чародійну діру між гойдливими мокасинами доктора Білла, повз якийсь гучний стукіт, ще далі якась ванна плавала беззвучно у пітьмі з чимось жахливим, що розсідалося в ній, повз якісь звуки, що нагадували ніжне дзеленькання церковних дзвонів, повз якийсь годинник під скляним куполом.
Потім у тій темряві кволо проткнулося прикрашене гірляндами павутиння якесь самотнє світло. В його слабенькому жеврінні проявилася кам’яна долівка, вогка й неприємна на вид. Звідкілясь, неподалік звідти, лунало якесь рівномірне, механічне ревіння, проте приглушене, не лячне. Присипляюче. Це та річ, що забудеться, подумав Денні з млявим здивуванням.
Коли його очі призвичаїлися до мороку, прямо перед собою він побачив Тоні, просто силует. Тоні на щось дивився і Денні напружив очі, побачити, що там таке.
(«Твій тато. Бачиш свого тата?»)
Звісно, він побачив. Хіба міг він його не впізнати, бодай навіть у цьому кволому світлі підвальної лампочки. Тато укляк на долівці, спрямувавши промінь ліхтарика на старі картонні коробки й дерев’яні ящики. Ті картонні коробки були старими, розкислими; деякі з них лопнули, вивергнувши з себе на долівку потоки паперів. Газети, книжки, якісь віддруковані шматки паперу, схожі на рахунки. Його тато з великим інтересом усе це розглядав. А потім тато підвів голову й посвітив ліхтарем в іншому напрямку. Його промінь напоровся на іншу книгу, таку велику, білу, перев’язану золотим шнуром. Нібито в обкладинці з білої шкіри. То був пам’ятний альбом. Раптом Денні схотілося негайно покликати тата, сказати йому, щоб не чіпав того альбому, що деякі книги не варто відкривати. Але тато вже пробирався в той бік.
Механічне ревіння, про яке він тепер уже здогадався, що це котел «Оверлука», який тато перевіряв по три-чотири рази кожного дня, перейшло у зловісне, ритмічне сіпання. Воно почало звучати немов… немов хтось там гупає. А запах вологої цвілі й зопрілого паперу тим часом перемінявся на щось інше… на задурливий, ялівцевий запах Отого Поганого. Він наче парою оповив його тата, коли той потягнувся по альбом… і вхопив його.
Тоні ховався десь у темряві
(«Це нелюдське місце плодить людей-монстрів. Це нелюдське місце
і знову й знову повторював те саме, незрозуміле.
плодить людей-монстрів»)
Знову падіння крізь темряву, тепер під акомпанемент важкого громового грюкання, яке більше не було ревінням котла, а було гахканням молотка, що з посвистом врізається в шовковисті шпалери, вибиваючи клуби вапняного пилу. Безпорадне зіщулення на синьо-чорному джунглевому килимі.
(Виходь)
(Це нелюдське місце)
(і отримай кару!)
(плодить людей-монстрів.)
З хаканням, що відлунювало йому в голові, він вирвав себе з тієї темряви. Його торкалися чиїсь руки, і спершу він смикнувся назад, гадаючи, що це та темна сутність «Оверлука» зі світу Тоні якимсь чином потрапила вслід за ним до світу реальних речей… та потім почулися слова доктора Едмондса:
— Усе гаразд з тобою, Денні. З тобою все гаразд. Усе чудово.
Денні упізнав лікаря, а потім і інтер’єр його кабінету. Його кинуло в дріж. Едмондс його обійняв.
Коли ця реакція почала вщухати, Едмондс запитав:
— Ти казав щось про монстрів, Денні… що то було?
— Це нелюдське місце, — промовив той утробним голосом. — Тоні мені розповів… це нелюдське місце… робить… робить… — він помотав головою. — Не можу згадати.
— Постарайся!
— Я не можу.
— То Тоні приходив?
— Так.
— Що він тобі показував?
— Темряву. Гупання. Я не пам’ятаю.
— Де ти побував?
«Дайте мені спокій! Я не пам’ятаю! Дайте мені спокій!»