— Чому ти не ходиш на ігровий майданчик? — запитала вона. — Я думала, він тобі сподобається, там же є пісочниця для твоїх машинок і всяке інше.
Він ковтнув, і їжа посунулася вниз йому крізь горло сухою, жорсткою грудкою.
— Може, схожу, — промовив він, відвернувшись до радіо, крутячи його.
— І всі ті тварини з живоплоту, — сказала вона, забираючи від нього порожню тарілку. — Твоєму батькові доволі скоро доведеться зібратися й попідстригати їх.
— Йо, — відгукнувся Денні.
(«Просто гидота… якось то було пов’язано з отими клятими живоплотами, що вистрижені під фігури звірів…»)
— Якщо раніше за мене побачиш свого батька, скажи йому, що я пішла полежати.
— Авжеж, мамо.
Вона поклала брудний посуд до мийки і знову підійшла до сина.
— Тобі тут добре, Денні?
Він безхитрісно подивився на неї, молочні вуса залишалися в нього на верхній губі.
— Угу.
— Не було більше поганих снів?
— Ні.
Однієї ночі, коли він лежав у ліжку, Тоні приходив до нього раз, тихенько, дуже звіддалік гукаючи його на ім’я. Денні тоді міцно заплющив очі і лежав так, аж поки Тоні не пішов.
— Ти впевнений?
— Так, мамо.
Вона здавалася задоволеною.
— Як твоя рука?
Він зігнув перед нею руку.
— Усе краще.
Вона кивнула. Джек відніс повне замерзлих ос гніздо під мискою «Пірекс» до сміттєспалювача, що стояв позаду реманентного складу, і там його спалив.
Відтоді ос вони більше не бачили. Він написав якомусь юристу в Боулдері, вклавши до листа знімки руки Денні, і два дні тому той юрист їм зателефонував — на решту дня зіпсувавши Джеку настрій. Юрист сумнівався, що є можливість виграти суд проти компанії, яка виготовила ту димову шашку, оскільки тільки Джек був свідком того, що він ретельно виконував надруковані на упаковці інструкції. Джек запитав у юриста, чи не могли б вони придбати ще шашок і перевірити їх на такий же дефект. Так, відповів, юрист, але результати все одно залишаться вельми сумнівними, навіть якщо усі випробувані шашки виявляться дефектними. Він розповів Джекові про одну справу, де фігурувала компанія з випуску розсувних драбин і чоловік, який зламав собі спину. Венді висловила свою солідарність з Джеком, але в душі вона була просто рада, що Денні відбувся так дешево. На краще було залишити судові позови тим людям, які на них розумілися, а Торренси до таких не належали. До того ж жодних ос відтоді вони більше не бачили.
— Іди тоді пограйся, доку. Порозважайся.
Але розваги в нього не вийшло. Він безцільно ходив по готелю, заглядаючи до шафок покоївок і комірок прибиральниць, шукав чогось цікавого, не знаходячи нічого такого, маленький хлопчик, що безшумно чалапає по темно-синьому килиму, витканому звивистими чорними лініями. Час від часу він смикав двері того чи іншого номера, але звісно, всі вони стояли замкнені. Майстер-ключ висів в офісі; він знав, де, але тато наказав йому не торкатися того ключа. Та йому й не хотілося. А чи?
(Чому ти тут?)
Врешті-решт, нічого безцільного в цьому не було. Його тягнуло хворобливого роду цікавістю до дверей, на яких було позначено номер двісті сімнадцять. Він пригадав казку, яку йому якось прочитав тато, коли був п’яним. То було дуже давно, але і тепер та історія зринула в його уяві так само живо, як тоді, коли тато її йому був прочитав. Мама тоді насварила тата, питалася, що це він робить, читаючи трирічній дитині такі жахи. Казка та називалася «Синя Борода». Це теж ясно збереглося в його пам’яті, бо він тоді було подумав, що тато каже «сині ворота», але в тій казці оповідалося зовсім не про ворота, а про двері. Взагалі-то там ішлося про дружину Синьої Бороди, гарну леді з волоссям пшеничного кольору, як у його мами. Після того, як на ній оженився Синя Борода, вона жили з ним у великому, зловісному замку, не те щоб дуже не схожому на «Оверлук». І кожного дня Синя Борода ходив на роботу, і кожного дня він казав своїй гарній маленькій дружині, щоби вона не заглядала до певної кімнати, хоча ключ від тієї кімнати просто висів на гачку, точно як майстер-ключ висить на стіні в офісі внизу. Дружині Синьої Бороди ставало все цікавіше й цікавіше, що ж там таке в тій замкненій кімнаті. Вона намагалася зазирнути туди крізь замкову шпарину, точно як і сам Денні намагався зазирнути крізь вічко до номера двісті сімнадцять, з подібним незадовільним результатом. Там навіть була картинка з нею, де вона стоїть на колінках і намагається зазирнути під двері, але і та шпарина теж була недостатньо широкою. Двері широко розчахнулися і…
У старій збірці чарівних казок її відкриття було зображено з любов’ю до жахливих подробиць. Ця картина немов розпеченим залізом затаврувалася в пам’яті Денні. У кімнаті було кілька голів семи попередніх дружин Синьої Бороди, кожна на окремому п’єдесталі, підкочені очі блищать білками, роти широко роззявлені в беззвучному крику. Якимсь чином вони трималися, стоячи на стятих помахом дворучного меча шиях, а з їхніх п’єдесталів стікала кров.
Перелякана, вона розвернулася, щоби тікати з тієї кімнати і з замку, але побачила, що в дверях стоїть сам Синя Борода, палають його жахливі очі. «Я наказував тобі не заходити до цієї кімнати, — промовив Синя Борода, виймаючи з піхов свій меч. — На жаль, твоя цікавість виявилася такою ж, як і в інших семи, і, хоча я кохав тебе найдужче з їх усіх, кінець твій буде таким самим, як і в них. Приготуйся померти, капосна жінко!»
Денні туманно пригадувалося, що в цієї казки був щасливий кінець, але це здавалося таким незначущим поряд з двома панівними образами: шалено дражливі замкнені двері з якоюсь великою таємницею за ними і сама та жахлива таємниця, про яку нагадувалося не менш як з півдюжини разів. Замкнені двері, а за ними голови, відрубані голови.
Його рука потягнулася до дверної ручки, потягнулася майже крадькома. Він не мав уявлення, скільки часу він уже пробув тут, загіпнотизовано стоячи перед цими замкненими дверима делікатного сірого кольору.
(І ще, либонь, рази три, гадаю, я таки бачив дещо… гидкі речі…)
Але ж містер Хеллоран — Дік — він також казав, що не думає, ніби ті речі можуть бодай комусь вчинити зло. Вони, як ті лячні картинки в книжці, от і все. А може, він там нічого не побачить. Але з іншого боку…
Він пірнув лівою рукою собі до кишені, і вона видобула звідти майстер-ключ. Звісно ж, весь цей час той уже там лежав.
Він тримав ключ за причеплений до нього металевий квадратик, на якому друкованими літерами «Меджик Маркером» було позначено ОФІС. Він крутив ключ на його ланцюжку, дивлячись як той обертається й обертається. Так минуло кілька хвилин, і аж тоді він зупинився і встромив майстер-ключ у замок. Ключ сковзнув туди гладко, безперешкодно, немов він весь цей час хотів туди попасти.
(Мені здавалося, що я таки бачив дещо… гидкі речі, пообіцяй мені, що ти туди не заходитимеш.)
(Обіцяю.)
А обіцянка була, безумовно, дуже важливою. Проте цікавість свербіла йому скажено, наче отруйний плющ у такому місці, якого неможливо почесати. Але це була поганого роду цікавість, того роду, що змушує тебе підглядати крізь пальці під час найжаскіших моментів у фільмі жахів. Те, що чекає за цими дверима, кіном не буде.
(«я не думаю, щоби ті речі могли вчинити тобі якесь зло… то як лячні картинки в книжці…»)
Раптом він простягнув ліву руку, не певний, що саме вона робитиме, аж поки вона не витягла майстер-ключа і заховала назад йому до кишені. Він ще якусь мить вдивлявся у двері широко розплющеними сіро-блакитними очима, а потім швидко відвернувся і рушив у бік головного коридору, який пролягав під прямим кутом до того завулку, в якому він щойно був.
Щось змусило його там затриматися, і він не був певний, що саме. Потім він пригадав, що просто за рогом, на шляху до сходів, міститься скручений проти стіни один з тих старомодних вогнегасників. Скручений, наче задрімана змія.
Це зовсім не хімічні ручні вогнегасники, казав тато, хоча кілька таких було в кухні. Ці ж були предками сучасних систем розприскування. Їхні довгі брезентові рукави були під’єднані прямо до водогінної системи «Оверлука», і, відкрутивши єдиний кран, ви одноосібно могли стати пожежною командою. Тато казав, що хімічні вогнегасники, які розприскують піну або вуглекислоту, набагато кращі. Хімікати пригнічують полум’я, забираючи в нього необхідний йому для горіння кисень, тоді як поливанням під великим тиском можна лише поширити полум’я навкруги. Тато казав, що містер Уллман мусив би замінити ці старомодні рукави разом зі старомодним котлом, але містер Уллман, мабуть, не робитиме ні того, ні іншого, бо він ДЕШЕВЕ ЧМО. Денні знав, що це один з найгірших епітетів, які міг застосовувати його батько. Він застосовувався до лікарів, дантистів, різних ремонтників, а також до голови факультету англійської мови й літератури у Стовінгтоні, який скасовував деякі з татових замовлень на книги, бо, як він казав, ці книги понад бюджету. «Чорт, понад бюджету, — пінився він перед Венді (Денні слухав це зі свої спальні, де, як вважалося, він уже спить). — Та він просто економить останні п’ятсот баксів для себе, те ДЕШЕВЕ ЧМО».