— Така важка місія білої людини: «Захищати мавп до останнього англійця», — доволі загадково висловився Дяківський. Втім, мені було не до герменевтики. Ченя був не менш відморожений, ніж його старший брат Вовчик.
Перед зборами штабу Ющенка та координаторів громадських мереж «лідер» представив мене кільком керівникам виборчої кампанії як політолога й перспективного громадського діяча з власною бригадою, який спочатку з недовірою ставився до нашого кандидата, але переглянув свою позицію, мужньо відкинув спокусливі пропозиції секретаріату президента балотуватися технічним кандидатом, а нині готовий захищати демократію й мріє поцілувати пантофлю Ющенка за найближчої нагоди.
Серед присутніх начальників я знав лише Турчинова, який згадав мене.
— Добре, що ви тепер з нами, — сказав Турчинов. Ми відправимо вас до Польщі на тижневий американський тренінг з технологій ненасильницького спротиву, а тоді — до Англії на трьохденний семінар щодо захисту результатів виборів від виборчих комісій.
— Вистачить Польщі, — швидко сказав я, — ненасильницький спротив мені більше подобається, ніж Англія.
Я тихенько поділився з ним думкою, що краще б ми просували його патронесу Юлю, ніж нашого недолугого хлопчика. Він зітхнув й сказав, що ні виборці, ні американці ще не готові сприймати благо у чистому вигляді. Але моя позиція йому сподобалася, й він запропонував триматися ближче до нього.
— Потерпіть, — пізніше заспокоїв мене «лідер», — й учіться. Зрештою, політика — це вміння спонукати людей, які не подобаються нам, робити те, що не подобається їм.
Сходка тривала цілий день. Я не ночував удома й не користувався машиною, вона лишалася там, де я кинув її того вечора, коли помітив стеження.
Наступного дня я звернув на Шевченківській провулок і раптом побачив Ченю. Він йшов мені на зустріч і радісно посміхався. Я швидко озирнувся — нікого підозрілого, — здається, він був сам. Я теж посміхнувся й вдав здивування. Ми обійнялися. «Ти як?» — «А ти?». Він, звісно, проходив тут випадково. Я теж радий бачити. «Як Вовчик?» — «Та, давно не телефонував. Слухай, є тема. Тут в однієї бабці є картини старі, треба щоб ти подивився. Давай підем завтра. Вона сама мешкає. Тільки нікому не кажи, бо приб’ють бабцю, а ми акуратно візьмем тіпа на реставрацію. Вона мене любить. Не кажи нікому, що мене бачив, я тіпа в розшуці. Давай завтра підем. Сам будь, щоб ніхто не знав. Там грошей зробимо дохуя». Ми домовилися про час і місце зустрічі й розійшлися.
— Я збираюся переїздити, — сказав Дяківський, — на Поділ. Цей підвал занадто негігієнічний. Там уже знайшли більший. На наступному тижні робитимуть сантехніку. Можеш відвезти свого Ченю туди. Там зараз порожньо. Ще три дні нікого не буде.
— Мандрівний підвал, — сказав я, — це могло б бути назвою мелодрами жахів.
— Тобі, мабуть, більше подобаються фільми про серійних убивць-маніяків, а не за космічних прибульців-вампірів?
Зателефонував «лідер» і попросив підігнати масовку на конференцію про наші перспективи в Євросоюзі. Головний виступ — у Ющенка. Треба ще, окрім його охорони, розставити по залі наших бійців, щоб перешкодити можливим провокаціям.
— Коли перед Україною, — зауважив Дяківський, — нарешті відчиняться двері Євросоюзу, звідти пролунає привітання «салам алейкум!», — а не звичне європейське «шалом!», яке вони всі очікують там почути. Давай так: одного нашого провокатора наші бійці впіймають, щоб показати ефективність, а іншому — вдасться кинути яйце. Бо нам же ж треба звітувати й перед секретаріатом президента.
— Може, хай кине, але не влучить? Все ж таки «лідер» платить краще, ніж секретаріат президента.
— А що робити з патріотизмом? Отак і віддамо Вітчизну на поталу англосаксонським плутократам-глобалістам?
Нехай доля вирішить. Влучить — значить вона за континентальні сили секретаріату. Промаже — значить, вона за атлантистів-демократів.
Я забрав машину з Оболоні, де покинув її того вечора, коли помітив стеження, й поїхав на Червонозоряний проспект. Усе було спокійно. За мною ніхто не їхав. На повороті з Червонозоряного на Пролетарську, я зупинився й помахав рукою Чені, який чекав на мене. «Сідай». — «Та тут два кроки пройти». — «Сідай. Не кидати ж тут. Сідай назад, тут у мене на передньому комп’ютер у коробці, потім завезу до майстерні». Він сів. Я запитав: «Слухай, он у тому генделику є сигарети?» — «Ти ж не курив». — «Та з вами хіба не закуриш!» Ми під’їхали до генделика. До обох задніх дверцят підійшли Семенюк та ще один хлопець Дяківського Мойша й втиснулися до салону так, що Ченя виявився між ними. «Міліція!» — закричав Семенюк й тикнув Ченю в ніс пістолетом. Мойша обмацував його кишені. Я натиснув на газ.