Семенюк з Мойшею після недовгої штурханини одягнули на Ченю кайданки й чорний пакет на голову. Зброї в нього не було.
Вхід до нового підвалу Дяківського на Подолі був з двору — дуже зручно. Ми затягли Ченю вниз, поклали на підлогу і я спитав: «Ченя, навіщо ви слідкуєте за мною, і хто мав чекати мене на хаті, куди ти хотів мене відвести?» Він спробував заперечити. Я заткнув йому рота ганчіркою й зав’язав скочем. А також очі. Після цього ми довго били його ногами.
— Ченя, — сказав я згодом, — це не я тебе б’ю. Хто я такий? Ніхто! Це твоя доля тебе б’є. Коли Бог вдаряє, Він завжди вчить нас. Удар — послання. Удар — урок. Таким чином Він розмовляє з нами найзрозумілішою мовою. Ти ще можеш вижити, якщо розкажеш усе. Якщо ні, я буду сильно боятися того, чого не знаю. Тому вб’ю тебе. Гадаю, ти ж не сумніваєшся в цьому?
Зрештою, ось що я почув від нього. Його знайшов барига, якого ми колись, за наводкою співкамерника дядька Петра, тримали в льосі у Вовчика. Співкамерник тоді мав рацію: того баригу таки не можна було випускати. Яким чином він його знайшов, Ченя не знав. Могло бути кілька варіантів. Менше з тим, барига найняв Ченю допомогти виловити мене. Ченя казав, що його довго катували, перед тим, як він погодився. Я не дуже вірив цьому. Ченя любив гроші, і їх йому дали. Вони з баригою спочатку не могли знайти мене, а потім я став з’являтися на телебаченні, й вони зрозуміли, що я в Україні й у Києві.
Барига підрядив людей Норіка чи то колишніх людей Норіка — Ченя не знав точно. Вони хотіли вполювати мене, коли я приїздив на побачення до дядька, але я давно не був у нього, тому стали шукати в Києві. Сьогодні вони чекали на хаті, куди мене мав привести Ченя.
Я переписав усі цікаві номери, які були в його телефоні. Знову зав’язав йому рота скотчем і разом з Семенюком піднявся на повітря.
— Що робитимемо далі? — спитав він.
— Гадаю, ті що були в засідці на хаті, коли не дочекалися нас з Ченею й не змогли до нього дотелефонуватися, все зрозуміли й злиняли. Деякий час їх не буде, вони розважатимуть, що робити. Поїдуть радитися додому.
— А що з цим?
— Не знаю. Треба подумати. Хай Мойша його повартує, а нам треба їхати на конференцію до Ющенка, трохи позахищати європейські вартості.
Коли ми вже під’їздили до Українського дому, де відбувалася конференція, я згадав і розказав Семенюкові свого улюбленого хадіса про Сталіна:
«Передають зі слів полковника Чечила (нехай буде з ним Аллах), а той чув від абу Хасіма, а тому розповідали люди з-під Котовська, що в 1941 році румуни зайняли Бессарабію та Одеську область.
І румунські солдати у селах ходили по хатах і питали: „Мамка, це Мошкау (Москва)? А де Шталін?“, і в кожного була фотокарточка тов. Сталіна. Бо командування їм сказало, що хто вполює Сталіна, тому дадуть корову.
Але Г-дь урятував тов. Сталіна.»
Метальник яйця не влучив. Доля була за Ющенка. Наступного дня на Подолі я мав конференцію з Семенюком та Мойшею щодо долі Чені. Семенюк вважав, що треба закопувати. Але я не погодився. Ченя — просто малолітня потвора, але справжня небезпека — від мстивого бариги. Якщо ми відпустимо Ченю, барига розумітиме, що той все розповів мені. Крім того, він буде підозрювати, що Ченя може працювати на обидва боки, тобто боятиметься його використовувати. Ченя зробив усе, що міг — спробував підібратися до мене. Віднині він не має унікальної пропозиції, барига може замінити його на будь-якого бійця. Тому зовсім не обов’язково брати ще один гріх на душу. Ще трошки помордуємо й відпускаємо.
— Давайте хоча б очі повиколюємо, — запропонував Мойша. Я зітхнув. Господи, Ти бачиш з КИМ мені доводиться працювати!
Ченю ми випустили. Решту літа й початок осені я багато носився за Ющенком по Україні. Спочатку я відчував антропологічну цікавість до всього того зборища шахраїв та бариг, які робили його виборчу кампанію, потім — лише втому. Суспільна істерика наростала — цю нарцисичну й закомплексовану людину на повному серйозі вважали месією.
«Янукович — ще тупіший, — втішав мене Дяківський, — твій плутається в словах, не в стані завершити жодного речення й продовжує його в безкінечність, а мій не здатен розпочати. У кожного нашого президента своя культура мовлення. Той, який поки що діє, звик наприкінці речення казати „бля“. А позаяк це не вкладається у телевізійний формат, наприкінці в нього завжди неоковирна пауза, розміром з „бля“.»