Ми розмовляли в його офісі на Кловському узвозі. Відчинилися двері, й увійшла красива жінка, яку я колись бачив у нього разом з Шуміловим з секретаріату президента та власником «Столичних новин». З нею була дівчинка, років шести, певне, дочка.
Поки жінка цілувалася з «лідером» (з цього поцілунку я так і не зрозумів характеру їхніх стосунків), дівчинка підбігла до величезного акваріуму, який за тодішньою модою був умонтований у стіну кабінету, й побачила там велику червону одиноку рибу (решта здохли). «Мамо! — закричала дівчинка, — дивись, яка риба!». Ми всі повернулися на цей вигук. Дівчинка була вражена, захоплена, здивована, збуджена, вона ляснула себе по колінцях, і здається, сама була готова стрибнути до риби.
Я спробував згадати, коли так само сильно дивувався, й не зміг. Якщо я не буваю в таких станах, як вона, навіщо я живу? Певне, саме ці стани «захопленого задивування», як називав Шпенглер найвищу насолоду людського духу, мав на увазі Христос, коли давав нам імператив «будьте, мов діти».
Жінка сказала: «Коли вже закінчаться ці ваші вибори, вся ця політика, я хочу на море. Воно мені сниться».
— Море, — сказав «лідер», — у Юнга — символ підсвідомості.
— А навіщо моїй підсвідомості снитися самій собі? — поставила жінка наївне запитання, до якого я, мабуть, не додумався б.
— Це їй сниться підсвідомість іншої людини, з якою вона прагне злитися або в якій потонути. Саме тому її символізує вода.
— Сонечко, це маячня, — заперечила жінка, — я так втомилася тонути, що, моя підсвідомість хоче лише купатися. Й засмагати.
Я дивився на неї і згадав за київських книговидавців братів Капранових, з якими колись перетнувся на якомусь ток-шоу. В очікуванні ефіру ми обговорювали симпатичну гримершу, й вони узагальнити питання: чому в Україні досі так багато вродливих жінок? Адже впродовж останніх семисот років красиві молодиці є основною статтею нашого експорту. Колись ними наповнювалися гареми, нині борделі. Теоретично порода мала б погіршитися, але цього не сталося. Вийдіть на Хрещатик — переконаєтеся.
Брати Капранови знайшли геніальну відгадку: носієм гену жіночої вроди є чоловіки.
— Не дивіться на неї так прямо, не моргаючи, — звернувся до мене «лідер», — це природньо, але неввічливо.
Я справді, замислившись, втупився в жінку. Якось по-дурному.
— Нехай дивиться, — засміялася вона, — він занадто дорослий хлопчик, щоб захоплюватися рибами. В його віці вже не соромно спостерігати за жінками.
— За що ви весь час думаєте? — спитав «лідер».
— За те, що жіноча краса передається по чоловічій лінії. Можливо, це єресь, з точки зору ортодоксальної замшілої генетики, проте, з погляду соціології — це щира правда. Погляньте на цих нещасних, неоковирних, нездалих українських чоловіків — вони ГЕН носять. Розвиваючи думку братів Капранових, можна припустити, що носієм гена чоловічої мужньости є жінки.
— Якщо це так, — сказав «лідер», — то метою української жінки є передати мужність своєму синові й пригнобити її у своєму чоловікові.
— Якщо це так, — сказала жінка, — то сенсом життя українського чоловіка є передати вроду своїй дочці й перетворити на повторну квочку свою жінку.
Її дочка, якій вповні передався ген, награлася з рибою й тепер малювала на листках, які витягала з розкиданих по столі тек.
— На що ми сподіваємося, протягуючи на президентську посаду нашого носія гена жіночої краси? — спитав я.
— На «Енергоатом», — швидко відповів «лідер», — у крайньому випадку на «Укртранснафту».
Жінка засміялася й похитала головою.
— Ганнуся, — сказав їй Лідер (значить, її звуть Гануся), — мені маякнули, що на нашого друга, — він кивнув на мене, — через прокуратуру намагаються поновити кримінальну справу. Подивися, що можна зробити. Він потрібен нам на волі, принаймні, до перемоги справедливості у другому турі. Якби у США всіх грабіжників банків та викрадачів людей оперативно ув’язнювали, там не постало б ні капіталізму, ні демократії.
— Ви прокурорша? — спитав я.
— Це в нас сімейне, — відповіла вона.
Її батько колись був генеральним прокурором, колишній чоловік підв’язався заступником генерального прокурора, вона сама очолювала якийсь департамент.
Саме те! Я розповів їй за дядька-правозахисника, видатного політичного мислителя, даоського мудреця, екстрасенса й аскета, «і спраглі правди за величезні гроші тюремщикам, пробираються на побачення до нього, аби бесідою з ним очистити душу й досягти просвітлення». Коротше, вона мусить забрати його справу до себе й зробити так, як підкаже їй серце й безсмертна душа, що в її прекрасному тілі має передпокій раю.