«Лідер», напівлежачи в кріслі, поклавши голову на руку, вражено дослухався мого безсоромно-натхненного словесного потоку.
— Ми мусимо врятувати його, як артефакт культури, як феномен національного буття, — казав я. — Ми дозволяємо собі не писати сонетів, не слухати симфоній Бетховена, не цікавитися живописом, не сперечатися з Хайдеггером, бо вся ця археологія мила, але не обов’язкова, як спеції, без яких можна обійтися.
Проте культура — це м’ясо, а не спеції.
Буття людини сутнісно відрізняється від буття каменя або рослини. Людське буття усвідомлює себе засобами мистецтва. Культура — це, зокрема, й спосіб й навички рефлексії. Нація усвідомлює себе через рефлексії видатних особистостей. Таких, як дядько Петро. Амінь!
— Останнє було зайвим, — сказала вона, — але я подумаю.
— Потрібно перебувати в тих місцях, де відбуваються події, — сказав Юрко. Він прилетів у день голосування першого туру виборів. Ми кілька годин вешталися по виборчих дільницях, спілкувалися з людьми, які вишиковувалися у довжелезні черги. «Усі за Ющенка!» — радісно повідомляв він. Ми приземлилися пообідати в його улюбленій гидотній забігайлівці за Бесарабкою. Під’їхав Дяківський з кореспонденткою (вони знову зійшлися).
— Грифи кружляють над полем бою? — звернувся він до Юрка. — Передчувають смачне стерво?
— Не стерво. Живе м’ясо пригод. Завжди треба кидати все й негайно вирушати туди, де пульсує історія, де зав’язуються її вузли. Там ми потрапляємо під руку Долі. Україна, на жаль, ще не Ірак, але нарешті й тут, чуєте? — легенько дрижить земля — це хода Бога неподалік.
— Але ж цей наш бухгалтер, так неестетично, — зітхнув я.
— Так і конкурент далеко не Антиной, — заперечив Юрко. — Бухгалтер, принаймні, не так лякає.
— А краще б лякав, — сказав Дяківський, — слабка людина при владі у сто разів жорстокіша за сильну. Слабак самостверджується через знущання над ближніми. Раніше я не міг зрозуміти жорстокого ставлення до слабких у спільнотах, що перебувають в екстремальних умовах, наприклад, у в’язницях.
Згодом я осягнув причини. Слабкі — небезпечні. Слабкий підставить, донесе, зрадить, злякається у найвідповідальніший момент. Тому не слід з ним мати справи. Його треба таврувати, заганяти під нари. Й тобі не дозволять спілкуватися з ним, бо він і тебе зробить опущеним. Так люди убезпечують себе. Дяка Богові, тюремні порядки не поширені по наш бік колючого дроту. Проте, можливо, і нам не варто обирати президентами й депутатами осіб, справжнє місце яких — під нарами?
— Бійтеся слабких, не бійтеся сильних, — додав я.
Кореспондентка повідомила, що не має часу слухати нашу маячню й поїхала до себе на телеканал засипати синхронами пробиті демократією інформаційні прориви в оборонних валах авторитаризму.
— Як дядько? — спитав у мене Юрко.
— Зараз справу забрала Генеральна прокуратура. «Лідер» підігнав одну прокуроршу. Красиву. Його навіть возили до Києва на допит, до неї. Не знаю, чи щось вийде. Принаймні, йому розрада. Він від неї у захваті. Тільки за неї й розмовляв, коли я приїздив на побачення.
— Не змарнуй нагоду, яку дасть революція.
— Не буде жодної революції, — сказав Дяківський.
Юрко повернувся до сусіднього столика, де сиділи (за виглядом) оптовик з Бесарабки й дівчина, до якої він залицявся, мабуть, якась офісна панянка з Троєщини.
— Смачного, — сказав їм Юрко, — вибачте, можна спитати, за кого ви голосували?
— За Ющенка, — відповіла дівчина.
— А якщо буде фальсифікація виборів, вийдете протестувати, як у Грузії?
— Вийдемо! — сказав «оптовик» й кивнув на своє помаранчеве (в кольорах виборчої кампанії Ющенка) кашне.
— Вони вийдуть на вулицю, — сказав нам Юрко.
— За таку дурницю, як чесні вибори, ніхто занадто ризикувати не буде, — відповів Дяківський. — покричать й підуть спати далі. Кон’юнктура добра. Нерухомість піднімається. Всі беруть кредити, після голодних дев’яностих, насолоджуються радістю споживання. В кожній другій сім’ї батько — чи мусор чи чиновник.
Юрко засміявся: «Більшість революцій несподівані для революціонерів. Але, якщо відверто, вони несподівані для всіх. Спрогнозувати неможливо. Революція виникає не тоді, коли з’являються передумови, не тоді, коли є привід, не тоді коли попрацювали підривні елементи, але тоді коли хоче Бог. „Дьо ле Во!“, як кричали учасники першого Хрестового походу. Однак, те, що на вас очікує, є оксамитовою революцією. Головне слово в цій метафорі „оксамит“. В нього упаковується незадоволення, яке можна розбурхати. Таке повстання стає можливим, коли влада не пручається. Перефразовуючи Ілліча, лише та революція чогось варта, коли влада нічого не варта. Весь секрет у тому, що ви б’єте режим, а він боїться відповідати. Так навіть аматор переможе у першому раунді.»