Натомість, у витворі мистецтва унікальність є атрибутом. Витвір є мистецтвом, коли він новий по відношенню до попередніх. Його повторення вже не є мистецтвом.
Фактично обертається еквівалент — експертна оцінка. Справжнє мистецтво осідає в музеях, вилучається з обігу. Джоконду ніколи не виставлять на аукціон. Тому є потреба в нових витворах, вірніше, в нових об’єктах експертних оцінок. Бізнес потребує зняття унікальності, як неунікальна купюра, наближення властивостей потоку мистецтва до грошового потоку, а по-друге, простору для трактування. Крім експерта, ніхто нічого не мусить розуміти. Ось вже більше ста років живопис відповідає цим потребам. Сам подумай: кожне сполучення форм і кольорів може зродити незліченну кількість асоціацій, які спонукають таку ж кількість трактовок. Чим менше зроджувані асоціації детерміновані сенсом, включеністю мови витвору в асоціативний потік життя, чим менше асоціації «законні» (за Гессе), тим більше витвір мистецтва відповідає потребам «експертної оцінки», потребам продажу. Тому так довго живопис є абстрактний як кількість. Як природа випадковий, як природа неунікальний.
Я відчував натхнення й збирався продовжувати ще хвилин сорок, але зателефонували від Турчинова й попросили про зустріч. Домовилися перед Печерським мостом.
— Залиште свою машину й телефон тут, — сказав помічник Турчинова, коли ми зустрілися, — далі поїдемо на моїй, а потім пересядемо ще раз.
— До чого така конспірація?
— Не знаю. Там розкажуть.
Я віддав телефон й ключі від машини Семенюкові: «Покатайся по своїх справах, а годину на дев’яту прижени до мене, додому. Якщо я ще не повернуся, віддаси Аллі Іванівні».
Я сів поруч з помічником на заднє сидіння якогось фольксвагена, й водій повіз нас повз новий ботанічний сад на Наддніпрянське шосе. Всі мовчали, а я думав за те, що Малєвич та Кандинський були завершенням розвитку тієї тенденції в мистецтві, що здомінувала у XIX столітті, її крайнім вираженням. Тому їхні картини мають право висіти в музеях, де експозиція зазвичай відповідає потребам систематизації. Фраза «Смерть живопису!» є анаграмою, складеною з перших літер імен митців кінця, а крапка наприкінці має квадратну форму і є квадратом Малєвича.
Фотографія вирішила більшість завдань мистецтва, а мистецтво фотографії вирішило їх ще більше. Сьогодні має сенс лише той живопис, де концентрація художнього змісту на квадратному сантиметрі полотна не терпить випадковості, де втручання випадковості дисонує, як брехня (випадковість і повторення — завжди брехня).
Ми з такою цікавістю досліджуємо технічний бік творчості, бо хочемо ще і ще раз мати підтвердження передчуття, що все може бути створене зі всього.
Ми доїхали до Кончі-Заспи, там звернули, ще раз й пересіли на інше авто. Воно покрутилося між будинками й парканами й заїхало у браму якогось свіжозбудованого барижного маєтку. Брама одразу замкнулася за нами.
У центральні великій кімнаті будинку зібралося чоловік з п’ятнадцять. Серед них — кілька опозиційних депутатів, керівництво виборчого штабу, двоє якихось галичан. Мова йшла за те, що противник зможе порахувати результати голосування краще, ніж ми. Потрібно скидати режим методами громадського тиску. На Майдані Незалежності до дня виборів нашим штабом буде збудована сцена для мітингу, який почнеться після закриття виборчих дільниць. Туди треба звозити намети й стягувати людей з областей. Натовп має свою гравітацію. Маленька маса не притягує, але, якщо ми стягнемо тисяч двадцять п’ять, які там залишаться, то за тиждень буде вже п’ятдесят. Потрібні намети, електрогенератори, пічки, дрова, мільйони помаранчевих стрічок й безліч іншого. Обговорення технічних моментів тривало години три. Я мав допомагати в забезпеченні охорони та організації клакерів, які будуть розсереджені у натовпі й задаватимуть йому потрібні реакції й вкидатимуть правильні гасла.
«Ну от, — подумав я, — ми й доросли до державного перевороту. Скоро нас всіх заарештують. А може дадуть вийти на майдан й порубають саперними лопатками. Треба було співпрацювати з антинародним режимом. Оце зараз поїхав би десь… на Сицилію. Там ще градусів до двадцяти й о цій порі найкрасивіші атмосферні ефекти. Сходив би в археологічний музей Сиракуз.
Або до Іспанії. В Барселоні розкішне зібрання романських фресок. До музею Далі не поїхав би. Він робив себе, як торгівельну марку. Всі його витвори краще сприймаються не в оригіналі, а в репродукціях. Позаяк мистецтво на той час уже вмерло, а митці все ще були живі, саме з життя й доводилось робити живопис, а картини — лише сувеніри по ньому. Життя й зовнішність Далі — ексцентричні. Якщо для величі не було підстав, окрім бажання величі, то величиною бажання й належало хизуватися. Він повісив своє мирнолюбство на вивіску, а ми всі шукаємо — що там за нею? Й щось таки знаходимо (не дарма ж купляли квитки!)