Ми замінили на «жигулівці» номери на крадені й полишили її біля музею. До відкриття лишалося кілька годин, і можна було поспати. Вирішили не розставатися й поїхати до дядька Петра, перечекати час. Вовчик і Ченя задрімали, а нам з дядьком не спалося. Він заварив чифір, я навіть трохи випив цього огидного пойла.
— Погано, що ти не завершив навчання в університеті, все ж таки важливо мати систематичні знання, — раптом сказав він.
Я подумав, відсьорбнув і відповів:
— Може й так… Хоча важливість академічної освіти трохи перебільшують. До прикладу, коли Флоренція ставала й була світовим центром культури, вона не мала університету. Університет з’явився згодом, коли вона припинила продукувати культуру й перетворилася на її сховище.
— Принаймні, купи диплом. Юридичний. Ти марно витрачаєш найкращі роки. Поглянь на мене — я розтринькав своє життя, замість того, щоб з молодих років присвятити його корупції. Освіта — це квиток у майбуття, в начальство. Перспективи тільки там. Блатні остаточно програли класову війну мусорам. Усі гроші в них. І саме з ними ти маєш бути.
Старий невдаха мав рацію. Взагалі, я багато чим був йому зобов’язаний. Я виріс на його розмовах.
Ми сиділи в краденій автівці й спостерігали, як літні музейні жіночки приходять на роботу. Дамо їм хвилин п’ятнадцять після десятої (часу відкриття) побазікати й розійтися по робочих місцях. Ми всі у рукавичках, аби вже в машині, не лише в музеї, не залишати пальців.
— Ченя — за кермом. Вовчик, ти контролюєш бабку на касі, щоб не натисла тривожну кнопку. Тільки не бий її, ти ж не Раскольніков, вона й так перелякається. Ось чорний кульок, одягнеш їй на голову, щоб вона не відразу зрозуміла, коли ми вшиємося. Балаклави одягаємо, коли зайдемо, двері від каси не видно, знімаємо там же ж, коли виходитимемо. Петро, ти зі мною, допомагатимеш мені брати картину. Там на кілька залів одна вахтерша. Якщо вона нас побачить, одразу йди до неї, лякай. Так, щоб не верещала. На тобі кульок для неї. Зараз усі перехрестіться. Поїхали!
Ми під’їхали до музейного порталу. «Ченя, стій тут, двигун не глуши». Заходимо. Одягаємо балаклави. Я беру біля стіни дощечку (вона завжди там) й просовую її між ручок дверей, щоб їх не можна було відкрити ззовні. Вовчик уже біля бабусі на касі. Як і було потрібно, вона розгубилася й заклякла. Він однією рукою бере обидві її руки, а другою надягає на неї кульок і щось їй весь час каже.
Дядько заглядає у залу й робить мені знак, що вахтерші нема. Я швидко підходжу до натюрморту. Висить на окремій стіні. Дістаю бритву. Дядько притримує раму й дивиться в сусідню залу, чи хтось не з’явиться. Вирізаю, виходить неохайно, кривувато. Ніколи не був так інтимно-близько до живопису. Коли уявляв, як це буде, очікував на особливу рефлексію. Нічого не відчуваю, крім тривоги за невраховані несподіванки. Все, вшиваймося! На ходу скручую полотно. Не ховаю, несу в руках. Біля дверей: «Вовчик, балаклаву зніми! Спокійно, не бігти!» Залазимо до автівки. «Ченя, давай!».
Ми спалили «жигуль» за містом й увечері зібралися у мене. Алла Іванівна дивилася телевізор у спальні. А ми стояли над кухонним столом й розглядали картину.
— Темна і якась трохи порепана, — зауважив Вовчик.
— Щонайменше мільйон доларів, — сказав я поважно. — Це найбільш лафовий мільйон у нашому житті. Дисципліна, скромність і добра молитва перед справою — ось рецепт нашого успіху.
— Алилуя! — вигукнув дядько.
— Вже по радіо передавали, — сказав Ченя. — Кажуть: збройне пограбування.
— Збройне пограбування — це зовсім інша стаття, — висловився дядько.
— От, падли! — Вовчик ударив по столу. — Це мєнти не організували нормальної охорони й тепер розповідають фуфло. Журналюги — поганці примусорьонні, обливають брудом громадян.
Я теж був украй обурений. Мєнти, натурально, гірші за підарасів, але чому наші журналісти гірші за ментів? В усьому світі преса — сторожовий пес демократії, й лише в нас журналісти — добровільні помічники міліції. Ні, щоб зробити журналістське розслідування, чому народне добро, культурні цінності зберігаються неналежним чином, чому мусора кришують ларьки, а не музеї, чому замість них ризикують життям перед відморозками, на зразок Вовчика, стародавні баби… Преса завжди проти нас, своїх читачів! Їхньому Гонґадзе менти голову відрізали, а вони й надалі розповсюджують мєнтівські версії.
— Давай їм зателефонуємо на радіо або підпалимо, — запропонував Вовчик. — Мають же ж вони зрозуміти.