— А де Ганнуся? — спитав я.
— Красиві жінки мають право запізнюватися, — відповів він, — разом з Турчиновим я зустрічався вчора з американським послом, у нього в резиденції, не в посольстві. Він вимагає утримувати Ющенка від передчасних переговорів з президентом Кучмою. Наш Бухгалтер боїться, весь час намагається втекти домовлятися.
— Але не варто перебільшувати роль США, — сказав Юрко, — не всі стихії підвладні Вашингтону.
— За стихії цікаво, — відповів «Лідер» й трохи пожвавився, — кольорові революції доводять нам, що можливі ефективні технології управління суспільством, яке побудоване на технологіях. Стандартна методика працює для таких різних націй, як грузинська, сербська, українська, кіргізька. З власного досвіду знаю, що стимулювати людину віддати гроші, важче, ніж переконати віддати життя.
І якщо суспільство споживання таки виробило ефективні стимули купівлі товару, тим більш дієвими є стимули до вибору президента. Заманити нас на Майдан не важче, ніж у супермаркет. Зрештою, транснаціональні компанії щодня утворюють нам нові потреби. Десять років тому ми не здогадувалися, що не можемо існувати без мобільного телефона. Ще півроку тому ми не здогадувалися, що життєвою необхідністю є чесні вибори.
Метод стає технологією, коли перестає залежати від якостей користувача. Ми спостерігаємо революції без революціонерів. Більше того, революціонери лише заважали б! Менеджер з продажів не повинен мріяти себе Робесп’єром…
Зайшла Ганнуся. Всі встали привітатися.
— У вас дуже цікавий дядько, — сказала вона, — ми тричі проговорили по кілька годин. Я влаштовувала допити. Як ви розумієте, його справи безнадійні. В нормальних умовах. Від вас тхне димом. Я не знаю, що буде після усіх цих безладів і масового, блюзнірського порушення чинного законодавства. Але цим треба користатися. Гадаю, вам не варто марнувати час на цьому збіговиську на Майдані. Зональний прокурор, якому я передала справу, здійснював розслідування злочинів декого з опозиціонерів й нині дуже боїться. Я підготую його до розмови з вами. Справа має зникнути. Це не вирішить всіх проблем. Є ще ряд документів і речових доказів. Вам доведеться попрацювати. Ви повинні чітко виконувати всі вказівки й діяти в тій послідовності, яку визначатиму я.
Вона відвернулася від мене й перекинулася кількома репліками з «лідером».
«Невже, старий негідник дядько Петро примудрився зачарувати її?» — думав я.
Потім я провів її до автівки, а коли повернувся, «лідер» сказав мені: «Масовий психоз. Навіть Ганнуся з’їхала з глузду. Ніколи б не повірив, що таке можливо. Вона — акула».
Пізно ввечері я заїхав на Поділ до нового підвалу Дяківського, де я три місяці тому катував Ченю. Перед дверима терлося кілька його хлопців. Вони неприязно покосилися на помаранчеві стрічки, якими був увішаний мій одяг.
Всередині біля входу валялися шматки арматури, заготовлені, щоб відбиватися від можливого нападу. Дяківський грався з ножем.
— Ну що ви там? — хмуро спитав він.
— Все добре, захопили будинок профспілок, залу засідань міськради, почали блокувати Кабмін.
— Ну-ну.
— Мені потрібен автомат. Я абсолютно впевнений, що Семенюка завалив мій барига, для якого тоді Ченя мене випасав. Семенюк був у моїй машині, біля мого будинку. Його переплутали зі мною. Я хочу все зробити сам. Уже дві людини загинули замість мене. Семенюка необхідно помстити. Крім того, барига виявився впертим, колись таки він мене вполює. Зараз усі менти в ступорі. Найкращий час.
— Ми поїдемо вдвох, — сказав Дяківський, — по-перше, Семенюк — моя людина. А по-друге, мені краще не маячити в Києві. Всі здуріли. Хтось з твоїх помаранчевих придурків на мене стрибне, проявить нечемність, доведеться його підрізати. Клопіт! Потім тікай-ховайся… Разом поїдемо. А що ми за нього знаємо?
— Знаю, де мешкає. Якщо машину не змінив, знаю номер. З Чені тоді вибили номер телефону. Все.
— Мало. Будемо якось ломитися в хату. Може поталанить.
— Я післязавтра маю здибатися з одним прокурорським, по справі дядька. Після того можемо їхати. Ще потрібна інша машина з фуфловими номерами.
Через день у ресторані «Гірчиця» на Шовковичній я зустрівся із зональним прокурором. Він думав, що йде на зустріч з адвокатом. Генеральну прокуратуру вже двічі блокували. Він справді був наляканим. Повз ресторан саме проходила колона, чоловік вісімсот, з національними та помаранчевими прапорами. «Банду геть!» — скандували вони. Він приніс з собою чотири грубезних теки «Справи». Спитав, що я хочу звідти прибрати. Я сказав, що щойно був на засіданні штабу Помаранчевої революції, де складалися списки тих, кого після падіння режиму арештують у першу чергу. Його ім’я там фігурує у верхніх рядках. Він вважається членом банди, яку «геть». Тому він має віддати мені всю справу. А я попіклуюся, щоб його ім’я зникло з проскрипційних списків. «Зателефонуйте зараз Ганнусі. Вона вам скаже, хто я. Які мої можливості».