— А ви розумієте тепер Кучму? — спитав дядько Петро. — Кому з нас хоч раз у житті не кортіло вбити бодай одного журналіста? І лише він наважився!
Але я поглянув на картину. Що б там вони не казали, вона у нас, і легко дісталася, і я заспокоївся і сказав:
— Наші вчителі — греки — вважали філософічне спілкування в колі друзів найбільшою з доступних людині насолод.
Саме ця насолода нам майже неможлива нині. Це не може не турбувати справжнього гедоніста. Коло притомних дуже вузьке. Нема з ким обсмоктати іспанських караваджистів, покепкувати з симфонічного авангарду, поглузувати з проблем онтології. Безлюддя!
Проте разом з вами, браття, ми — греки!
Співкамерник дядька Петра, який мав навести нас на смачного баригу, не дочекався мене, коли ми загуляли після стрілки Норіка з чехами, й повернувся до Києва. Я взяв картину й поїхав до нього, бо він щось казав за Сотбіс.
Я знайшов його в казино «Будапешт» біля Володимирського собору. Він саме завершував розмову з худорлявим чоловіком у краватці, золотих окулярах й чорній стриженій бороді. Чиновник, мабуть із комсомольців, старанно імітує породу. Коли я вмостився за стіл, упізнав у ньому Табачника — колишнього голову секретаріату президента. Він часто виступав по телевізору й щось солідно коментував, старанно імітуючи думку. По відчуттю — класово чужий. У нормальній хаті сидів би під нарами. Він розповідав (приглушеним баритоном): «За рік по тому, як Кучма став президентом, він захотів зробити мені подарунок на день народження. Й подарував мисливську рушницю за півтори тисячі доларів. Це була найкоштовніша річ у його будинку.
Рік тому він зробив подарунок своєму новому фавориту — першому віце-прем’єру Дубині. Штуцер за сто п’ятдесят тисяч доларів. Це приблизно відповідає зростанню його статків: у сто разів за шість років».
Видно було, що статки самого Табачника у сто разів не зросли, але він над цим наполегливо працює. Вони встали, щоб попрощатися, у цей момент до столика підійшов лисуватий огрядний, я чомусь одразу подумав, що одесит.
Табачник пішов, а одесит підсів до нас. Вираз обличчя співкамерника став відчуженим і пихатим, як у людини, котра збирається відмовити в грошах.
— Він, часом, не родич нашого Аркадія Табачника? — спитав одесит, який справді виявився одеситом.
— Льова, — роздратовано відповів співкамерник, — у всіх Табачників один праотець — Авраам.
— Вони подібні, ці Табачники? — навіщось поцікавився я (Вовчик таки заразив мене аматорським юдознавством).
— Аркадія Табачника вбили, — зі скорботним пафосом вимовив Льова. — Ще в дев’яносто восьмому. І зробили це на суто одеський манір. Справа в тому, що він полюбляв бігати рано-вранці. І ось він забігає на Тещин міст і за ним два тілохоронці. А на зустріч — теж двоє спортсменів зі спортивною сумкою. Витягають два коротких автомати й розстрілюють його разом з охоронцями. Під мостом на вбивць чекала машина, якою вони полишили місце злочину.
За п’ятнадцять хвилин у квартирі вбитого лунає телефонний дзвінок. Трубку бере дружина й чує (як вона згодом зазначала в міліцейському протоколі) ввічливий інтелігентний голос: «Добрий день. Вибачте за ранній дзвінок, але щойно мені з напарником довелося виконати замовлення на вашого чоловіка. Повірте, мені так незручно! По-перше, я дуже поважав Аркадія, по-друге, в мене самого діти. Частину свого гонорару я поклав під вашими дверима. Відкрийте, будь-ласка, там лежить пакет».
Там справді було п’ять тисяч доларів. Їй хіба що на косметику, проте яке витончене блюзнірство!
— Льова, — сказав співкамерник, — ти сам вигадав усі ці подробиці.
— Клянуся! — закричав Льова. — Сам чув від слідчого!
— Може й так, — сказав я, — неможливого не існує.
Мені історія сподобалася. Далі було нецікаво. Льова довго переконував співкамерника дати грошей на облаштування якихось хитрих парковок, розповідав за якусь ізраїльську парковочну фірму, мера Одеси, який вже майже погодився, неймовірні прибутки в подальшому тощо. Нарешті співкамерник здихався його доволі брутально, і я таки зміг перейти до справи.
— Що ви там поцупили? — спитав він.
— Голандський натюрморт, десь шістдесят на вісімдесят п’ять, сімнадцяте століття.
— Імпресіоністів не було?
— Я гребую імпресіоністами. Вони вульгарні, нудні, неконсервативні.
Історію живопису XIX століття неможливо розглядати окремо від історії революції, бо він — одне зі знарядь революції, засіб підриву вартостей європейської культури. Тільки-но живопис був очищений від релігійних асоціацій, він вмер і набув справжньої популярності. Бо маси споживають труп живопису. Від початку XX століття всі митці є постморталістами, а не постмодерністами.