Аж ось всі забігають, закричать, напружаться, спітніють у вирі боротьби… і все залишиться як було, за литовців, за поляків, за москалів, за совєтів, за німців, за перестройщиків… У Києві все як було…
Кияни — це селяни. В кращому випадку — дачники. Я знав одного шахрая, то він якимось чином виграв вибори в Дніпропетровську (місті міщан), а згодом вирішив на тих же понтах балотуватися у Києві. Пролетів зі свистом. Тут міські примочки не канають. Попередній мер був селюком. В адміністрації десять років стояв стійкий запах часнику. Мер подобався киянам. Він міг спотворювати Печерськ і Ярославів Вал, як хотів, проте злетів одразу, як замахнувся на Лису гору. Кияни не здогадувалися про небезпеку. Генеральний план розвитку міста був найсекретнішим документом країни, проте прабаба-відьмачка застогнала в душі кожного київського селюка.
Київ — новий Єрусалим. Тут добре молитися, правити звідси неможливо.
Якщо ми хочемо великого майбутнього для України, ми повинні подбати, щоб адміністративний, політичний, економічний центр держави був там, де неможливо відпочивати, неможливо займатися нічим іншим, окрім політики. Наприклад, у Кривому Розі. Це сьогодні він кривий, але коли ми з Вовчиком та дядьком Петром візьмемо його раптовою шабельною атакою, він перетвориться на «ріг достатку». Головне — нічого не переносити з Києва. Нехай залишаться там Президент і Верховна Рада. Нехай залишиться там уряд. Нехай продовжують займатися самокопанням, пошуком сенсу, оптимізацією карми, чим завгодно, тільки не управлінням державою, поки не зістаряться і не помруть.
А керувати, нав’язувати і боротися будуть нові люди, з нової столиці, де не буде місця для саморефлексії, а лише для наполеонівських задумів і грандіозних авантюр.
Я зупинився біля бічного входу до Лаври, того, крізь який зазвичай заходять до приміщень театрального інституту, й вивчав наклеєну на стіну об’яву:
Я перечитав ще раз і різко обернувся. Близько за моєю спиною стояв чоловік і з-за мого плеча дивився на ту саму об’яву.
— О! — сказав він. — У вас чудовий кельтський череп! Чи ваші предки часом не з Житомирщини?
— З Полтавщини, — сказав я, — а ваші?
— З Луганщини. Хоча там цікава історія. Моя бабця — з Чувашії з, села Разбойноє, після революції перейменували в Пєрвомайскоє. А дід — з Наддніпрянщини, село Злодіївка, після революції — Травневе. І це треба було їм зустрітися! Доля являє знаки, Бог римує співпадіннями.
Я зрадів, що одразу по приїзді до Києва зустрів людину, що не мичить, з якою можна потеревенити, наприклад, за френологію. Власне, саме для цього я сюди й навідувався.
Його звали Юрком. Невизначеного віку, з абсолютно сивим волоссям, наплечник, важкі жовті чоботи.
Він зірвав зі стіни об’яву, акуратно згорнув і поклав до кишені: «Я колекціоную. До речі, я їх знаю, цих херувимів. Можемо піти, повидаляти чакри. Нині четвер.»
Я із задоволенням погодився, хоча йти треба було аж на Поділ, саме йти, бо Юрко заявив, що не визнає таксі, а громадський транспорт — лише в міжміському сполученні, бо «сенс паломництва — шлях, тією самою мірою, що й святиня, до якої він веде».
— Ну й чому, на вашу думку, захлинулася революція? — спитав він, коли ми рушили. — Не думайте, я не співчуваю революції, але не підтримую й Президента, я поза вашою політикою, я давно громадянин Сполучених Штатів і все споглядаю виходячи виключно з інтересів Державного департаменту.
Він поліз до кишені й навіщось дістав паспорт. Справді американський. На світлині молодший, ніж нині, Юрко посміхався так, що було видно всі зуби.
— Мусора злі, опозиція продажна, — відповів я. — Гадаю, у вашій країні ефективною зброєю проти репресій є солідарність. Гасло «Свободу політв’язням!» — є архетипічним гаслом кожної революції, тільки не нашої. (Це я сплагіатив думку дядька Петра, але «ніщо не гріх взяти, якщо збираєшся колись повернути»). Велика французька революція почалася зі зруйнування Бастилії. Як з’ясувалося, там майже не було в’язнів, а серед тих трьох-чотирьох — жодного політичного. Але хіба то важливо? Штурм в’язниці визволив солідарність.
— До речі, на початку Лютневої революції в Петрограді відбулося подібне: натовп зібрався біля Петропавлівської фортеці, й начальнику варти самому доводилося водити екскурсії по камерах, щоб усі переконалися — порожньо! Нема нікого.